Маша, або Постфашизм

На сегодняшний день эту книгу прочитали человек 6 и все поставили самые высокие оценки. И ни одного отзыва. Странно, да? Однако это странно для тех, кто не читал. Более эмоционально-тяжелой книги я еще не читала. Более правдивой книги я еще не читала. А что самое страшное - что все это вполне может быть. Стоит просто задуматься: "А что делает человека человеком?". По каким принципам мы отделяем людей от животных? Имеющий руки-ноги-голову? Наличие души? Наличие эмоций? Наличие мышления? Думаете, глупый вопрос? Из толкового словаря русского языка: "Люди - 1. Живые существа, обладающие мышлением, речью, способностью создавать орудия труда и использовать их в процессе общественного производства..." Такое хрупкое и спорное определение, верно?

А теперь представьте, что однажды фашизм победил...

«Маша, або Постфашизм» — моторошна антиутопія.

Роман, який з перших сторінок обіллє вас крижаною водою.

Ярослав Мельник створив паралельну реальність, яка виглядає як перебільшення, але з кожною сторінкою стає все більш тривожною алегорією нашого світу.

Події роману розгортаються у майбутньому, де переміг фашизм. Справдилися всі хворі теорії про «вищу расу». І тепер в цьому світі існують «люди» та «людиноподібні тварини» (або їх ще називають сторами).

Для всіх вони не люди, а «істоти, схожі на людей». Їх принижують та знеособлюють. Вони «тварини», які живуть у хліві, виконують найважчу роботу, їх використовують у їжу.

Так триває століттями. І з часом, такий соціальний устрій став нормою. Щось на кшталт: «Це робив мій батько, мій дід, і дід мого діда»...

Головний герой – журналіст газети "Голос Рейху" Дмитро Огін– також жив за цими постулатами. Але одного дня, не очікувано для себе закохується в свою стору Машу.

Світ починає тріщати по швах – яке кохання може бути до тварини?!

Його світогляд, і сам устрій тоталітарного суспільства говорить, що це неможливо.

Проте думки про неправильність такого світу в якому вони живуть ніяк не полишають Дмитра.

І він в цих роздумах не один, є ціла група, яка поставила виклик системі.

Ці люди закликають переосмислити притаманний устрій, задуматися: Що робить нас людьми? Форма? Біологія? Чи те, що ми здатні до співчуття, розуміння, любові? Стори – нижчий «етап еволюції»? Чи їх такими зробили люди?

З даних закликів і починається боротьба невеликої групи людей проти планетарного устрою...

Фінал мене здивував. Відкритий, неясний, але даруючий крихту надії.

Це не просто роман — це попередження. Це дзеркало. Брудне, криве, страшне — але наше.

І хочу сподіватися, що людству вистачить клепки не йти в те Задзеркалля...

Книга важка, з бридкими моментами, «бадьорить» всі органи чуття та емоції. Але це антиутопія і вона має бути саме такою.

Отож, всім хто любить даний жанр – сміливо рекомендую до прочитання.

Здається це той випадок, коли спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка на тебе. Здобувши славу на романі "Далекий простір" можна далі посереднє випускати... Бо, як на мене, таке воно і є. Поцікавившись біографією автора я здивувався скільки йому років. Здивувався через те, що така зріла людина описує так посередньо зрілі сцени і так недбало прописує героїв. Піар всьому виною. Це саме той випадок.

Я люблю антиутопії і був в передчутті української антиутопії. На превеликий жаль - розчарування. Заяложену українську тему фашизму можна було розвинути значно цікавіше. А тут: вища раса - "люди", нижча раса - "стори". Читачам з багатою уявою краще не читати. Бо картини вимальовуються досить огидні. Розчленування людей, тобто сторів, поїдання вушок, пиття крові і т.д і т.п. Мене протягом всієї книги не полишало бажання її закинути, та все ж сподівався на якусь інтригу, на якусь цікаву зав'язку. Та все буденно. Життя в селі, ферми людей яких ріжуть як так і треба. Наче б то не вистачає тварин. До речі - де тварини? Чому на перший план вийшли люди-стори? Смачніші? ГИДОТА!!! Потім історія кохання власника і рабині, власника і тварини, власника і людини. Чи то скотолозтво, чи романтичне кохання. Розумійте як хочете. Як на мене - трохи хвора уява.

Коли то все читаєш, про випорожнення, багно, злягання, якісь невмілі порнографічні сцени - стає зрозумілим чому стоїть штамп - 18+. Що можна виділити з плюсів - то це тільки оформлення. Воно таке чудове, але заради оформлення я її не залишатиму в бібліотеці. Покладав надії, гадав буду і далі знайомитись з книгами автора, а тепер задумався чи варто. Неоднозначна книга яка викликає емоції. Дарма, що погані...