Маша, або Постфашизм

Хто вибрав життя - той не повинен клеїти дурня і вдавати "чистенького". Люди в усі часи існували завдяки компромісам із так званою "совістю", виробляючи в себе певний ступінь глухоти до божевільних криків ідеалу. Люди різнились і різняться між собою ступенем компромісу та глухоти, але не тим, що один живе безкомпромісно і "чисто", а інший "підло і брудно". Жити безкомпромісно не можна. Безкомпромісно можна тільки вмирати.

...нелюдське, жахливе ставлення до людей - результат нелюдського, жахливого ставлення до тварин, яке утвердилосьу свідомості й у душах. Звичка нелюдського ставлення до живого - ось що спрацювало у перших справжніх фашистів.

Людина стає сліпою та глухою до всього, що становить загрозу для її комфорту.

Ідеал, доведений до кінця, є несумісним із життям.

У мистецтві можна бути або всім, або нічим.

Мені подобалися ці дні, коли я відчував, що "повинен" щось зробити: коли сила, яка змушувала мене щось робити, знаходилася не в мені всередині, а діяла ззовні. Я просто мусив встати о шостій ранку і прибути до редакції. Це було рабство, і це була якась свобода. Мені не треба було вирішувати, чим зайнятися, робити болісний вибір. Все спрощувалося всередині. Дивно, але я себе навіть більше поважав у такі дні - хоч і не належав собі.

Найжахливішим у сторів був їхній крик. Можна було подумати, що кричить людина.

Ми перебуваємо в колі "вічного повернення". Своїм закликом жахнутися собою, оглухлим до цілком людських криків, ми дисгармонізуємо буття. Але це, можливо, і є життя: не спляча совість, а совість, яка ставить запитання.

Ми задихаємося від того, що наш емоційний світ збіднів.

Бог - це те, що чує будь-яке страждання. Бог, для якого існують поняття "мій народ - не мій народ", "вища раса - нижча раса", "надлюдина - людина", "людина - недолюдина", "людина - тварина", - який же це Бог? Хіба бог може бути рабом мови? Це придуманий для виправдання егоїстичного, безсоромного та безсовісного існування ідол. Це "вигідний" бог. "Приватизований" бог.
Істинний Бог стоїть поза мовою з її жахливими поняттями. Не він глухий, а ми глухі - до його голосу.

В усі часи за людяність треба було платити.

Ми "завмерли" - живемо неначе поза часом, надаючи життю самостійного значення. Узгоджуючись із тим ступенем "людяності", який і є для нас нашою "совістю".