Українська жіноча проза

Устина простая и добрая девушка служит в доме у старой хозяйки. И место достаточно хорошее, ведь если раньше были силы у старухи бить почем зря, то теперь уже она иссохлась. Но вот вернулась после обучения в институте молодая панночка домой, тут и началась история, от которой сердце не на месте.

Вот точно читала в школе это произведение, готовясь к ЗНО, но какая-же хитрая штука － память: все позабылось, что для дела училось.

Для меня стало открытием, что такое удовольствием слушать украинскую литературу, это была первая книга на украинском, прослушанная в таком формате. Класс!

Вот бывают же люди, про которых не грех слово грубое сказать. Вот откуда в институтке этой столько желчи? Вроде и лицом вышла, и денег пруд пруди, а внутри такая чума.

Прям за живое задела история Катри и ее ребенка. Если бы это был только вымысел...

Как же тяжело жилось простым людям во времена крепостного права, не хотелось бы застать такие времена.

Грустно, что зло осталось безнаказанным, но что поделать, не всегда вершится правосудие.

И как возмутила до глубины души неприятная и злая панночка, так покорила добрая и работящая Устина.

Эта повесть － бунт против высокомерной жестокости, которой не место в человеческом мире.

Ця збірка складається з дванадцяти оповідань.
Декотрі з них мають надприродну тематику ( Чортова пригода або Як Хапко солоду відрікся ), але більшість все ж зображує сцени народного побуту. Життя кріпаків та навіть вільного селянства авторка зображує в дещо похмурих барвах. Її творам непритаманний романтизм сподівання що в майбутньому героїв все стане на краще. Ні, якщо вже с самого початку авторка каже "все погано" то так воно й буде. Може якась хмарка випадкового щастя й набіжить на головну героїню, але авторка з легкістю здмухне тую хмарку з сюжету.

Інститутка
Не можна дорікнути думці, що:

Дійсно, люба дурна робота до рук йде коли знаєш, що будь-якої миті можеш її покинути й ніхто тебе не присилує до неї.

Три долі
Всі три головні героїні, включно з оповідачкою, мають трагічну долю. Кожна руйнує власне життя й життя оточуючих. Але їх особисті трагедії стають якщо не частиною, то тлом для трагедії прозаїчнішої. Перефразовуючи іншого класика літератури: Кожне нещасливе кохання плекає свою трагічність.
Маючи прагматичний склад розуму можна мати сумніви щодо використання безособових суб'єктивних характеристик нововведеного персонажу, як переламний момент сюжету. Фатальна краса - не дорівнює - фатальне кохання, й - не дорівнює - фатальний кінець персонажу. Не всім судилося бути Эсмеральда чи Настасья Филипповна, але поява такого шаблону в сюжеті трохи применшує його літературну собівартість.

Ми вже зустрічалися з авторським словотвором на кшталт: "сосони" чи "волоський горох", а тепер настав час "копитана". Якщо перші два - мутували від справжніх дерев, то трете - цілісіньке військове звання. Це не друкарські помилки, тому що ці приклади зустрічаються неодноразово.

Як би я не любив творчість Марка Вовчка, проте вимушений казати правду, бо, на жаль, «Максим Гримач», певно, через малий об’єм залишився для мене не зовсім зрозумілим. Проте… Характерно для цієї письменниці, що були розкриті страждання жінки у жорстокому суспільстві часів Марії Вілінської. Так тонко й яскраво відчувати увесь той біль жіночої душі, яка віддана одному – коханню.

Просякнутий глибинною символікою (маковий вінок), жалем і, можливо, сумом і печалю за молодістю.

Талант Вовчка особисто для мене проявляється не лише у тому, наскільки прекрасно написані її твори, але й трагічності сюжетів, тобто у рисі притаманній, як ви могли помітити, більшості українських класиків. На жаль, автор постійно на своєму життєвому шляху бачила людську недолю і писала правду без прикрас. «Максим Гримач» – це вся можлива ненависть до патріархальних устроїв, виказана так тихо і спокійно, але з криком, як це не дивно.

Марко не пересічна письменниця, Марко – геній української і світової літератур, яка повинна зайняти найвищі місця і заробити найвищі титули у плеяді всесвітньо визнаних геніїв. Безумовно, Вовчок не була феміністкою, бо не було для того в неї можливостей, але вона лишалася завжди жінкою, тому і була лагідною і жалісливою. Проте, слідуючи мотивам Шевченка, виступала надто сильно проти кріпацтва і соціальної нерівності, залишивши світовій спільності свої надзвичайно прекрасні, розумні і трагічні твори.

М-да... Я люблю украинскую литературу , но мне эта книга читалась туговато(
Приступим к книге .
Устина простая и добрая девушка служит в доме у одной старенькой хозяйки. И место достаточно хорошее, ведь если раньше были силы у старухи бить почем зря, то теперь уже она не может управится. Но вот вернулась после обучения в институте молодая панночка домой, тут и началась история, от которой сердце не на месте. И как же грусно было читать !!! Вот откуда в институтке этой столько желчи? Вроде и лицом вышла, и денег пруд пруди, а внутри такая чума. Прям тошно !
Жаль , что зло осталось безнаказанным, но что поделать, не всегда вершится правосудие. Но Устина в конце , вроде бы , щаслива) И замуж вышла... Только муж в поход с москалями ушёл. Но думаю , они ище встретятся;)

Чудовий твір. І, здається, недооцінений як належне.

Земля - основне багатство цих звичайних небагатих людей. За землю думають вдень і вночі. Вона - головна годувальниця. Без землі немає основи. Немає майбутнього і ускладнене теперішнє.
Селяни пильно придивляються до статків сусідів, коли шукають наречену або нареченого для своїх дітей. І головним статком простолюдинів є земля. Її наявність - запорука стабільного життя. Кохання по любові, на жаль, трапляється не так часто, як хотілося б. Адже треба подумати і за майбутнє. Нікому не потрібен голодранець, безземельник, наймит.
На цьому полотні розгортаються події повісті. Сім'я Івоніки має двох синів: роботящого красеня і непутьового лодиря. У кожного з них є кохана. Але долі їх складуться по-різному.

Предыстория моего выбора этой книги такова: я был слушателем нескольких лекций посвященных зарождению феминистического движения в Украине. Небольшой экскурс по биографии Кобылянской и упоминание "Царевны" заинтересовали меня. Все-таки восстать чуть ли не в одиночку в литературном, культурном пространстве в качестве феминистки в 1890-х годах, очень патриархально-традиционной, и по сей день, западной Украине не может не восхищать.
Не знаю, что помешало Кобылянской воссоздать на бумаге те проблемы, с которыми сталкивалась она сама или ее знакомые. Повесть хоть и имеет небольшой фем-посыл, но он тонет в высосанном из пальца сюжете. Язык написания очень неприятный, возможно из-за того, что был переведен с немецкого, соловьиной мовой даже не пахнет. Главная героиня прописана избалованной, постоянно мечущейся, истеричной. Уж не знаю, на что рассчитывала Ольга, ее героиня ни разу не образец для подражания. Царевна жила в достатке, насильно никто не выдавал ее замуж, все заканчивалось на словесных упреках родственников, ей давали возможность читать книги и получать образование, хотя для остальных тогдашних девушек это было чем-то из ряда вон. Но наша героиня только и делает, что ноет и дует губки. В итоге она поступает на службу в качестве компаньонки к одинокой женщине, но делает это словно на зло своему дяде, дескать, смотри, какой я могу быть самостоятельной. Отдельного внимания стоит отношение героини к мужчинам, у нее то любовь, то ненависть и проклёны. Ну, как сказать любовь, все зиждется на созданных ею образах, мечтах, но как только мужчина оказывается не таким, каким она его представляла, разочаровывается в нем. Но все равно продолжает любить. И ненавидеть. Это очень раздражает, мне пришлось наискось читать последние сто страниц, ну просто невозможно выдержать эту стену плача, метаний, неуверенности в себе. Да, еще она считала себя писательницей и никем другим не хотела быть, но при первом же отказе издательства начались вновь стенания и причитания.
Финал таков, что писательницей она не стала, но помирилась с родными и нашла свою любовь. Триста страниц задирать нос, чтобы все равно окольцевать себя, класс, но фем-посыл-то какой?