Українська жіноча проза

Как же тяжело мне дается украинская литература, я долго анализировала в чем же причина моей неприязни к ней кроме навязывания в школе и поняла когда читала эту повесть. Почему-то в отечественной литературе вечно высмеивается глупость "панов" и преподносятся мелкие люди, бедные крепостные, иногда казаки и почему-то всегда люди имеющие власть показываются недалекими, жадными, глупыми. В зарубежной литературе обычно показано все с точностью до наоборот, там герои разнообразные, есть конечно и подлецы из высших сословий, но в тоже время отлично показано благородство, достоинство образования полученного благодаря материальным благам т.д. Русская же в этом плане разнообразная совсем, есть литература на любой вкус. Мое описание подходит исключительно для классики.

В повести "Институтка" рассказывается о бедной, доброй и отличнейшей "крипачке" и злых, алчных, жестоких "панах". Это классика жанра которая успела надоесть в школе. Кстати, это произведение я не помню из школы вообще, возможно пропустила, ну или из головы вылетело, так как подобных много.
Так вот... из института приехала панночка, она там ничему не научилась, а вот гонора набралась по самые уши и вот она нашей чудесной бедной героине, которая ей прислуживала, жизни не давала. Паны показаны с ужасной стороны, как всегда, конечно я понимаю, что скорее всего много из них были невежественны и жестоки, но так везде, все люди, власть портит людей, но не всех же...

В общем я не довольна, буду пытаться еще что-то искать из украинской классики, может хоть что-то есть конкурентоспособное. Может кто-то что-то знает, поделитесь информацией. Может есть книги где знать показана с хорошей стороны, может хоть документальные, к примеру о Острожских. Хочется гордиться отечественной литературой, а не читать о постоянной жалости к себе и о том как гнобят "бедный украинский народ", хочется забыть о "бедности народа".

Невеличка повість про життя дівчини-кріпачки. Вже з перших рядків стає зрозуміло, як залежали тоді селяни від настрою та забаганок панів. Над ними знущались, часто навіть не вважали людьми, не кажучи вже про якусь рівність. Цікаво було подивитись на те, як це сприймали самі кріпаки. І тут автор показала декілька варіантів: хтось мовчки терпів, хтось божеволів, а хтось прагнув змін будь-якою ціною. Як завжди. Як і в наш час…
Загалом вся книга – це жіночий погляд на життя українців 19 століття. Примхлива та вередлива панночка, що думає лише про власні бажання. Не бажання вчитися відразу показує її сутність. Для її вчитися – марнувати час. Ось так, навчившись лише кричати та домагатись будь-якою ціною свого, вона руйнує людські долі. Але іноді на місці руїні виростає щось краще. Тож, перевернувши останню сторінку, у мене було лиш одне бажання – бажання щасливої долі для Устини.

Скандальна жінка, феміністка-піонер української літератури написала книгу, у котрій, як на мене, багато чого від неї особисто. Вона хотіла бути вільною від умовностей світу, жити, як їй заманеться, і саме про таких героїв писала. Символічно, що повість присвячена Тарасові Шевченку, який теж так хотів бути вільним і так мало був таким.
Мені здається, це один із небагатьох творів української літератури, у якому настільки органічно відтворено саму суть кріпацтва: ти не маєш жодних прав, цілковито залежиш від волі панів і - може, ще гірше - панн. Особливо, коли вони, як наша інститутка, - примхлива, егоїстична, лукава злюка. І пішло шкереберть не одне життя...

«Інститутка» — це оповідь від імені молодої служниці Устини. Устина все життя служить у старої пані. Але все змінюється після приїзду молодої інститутки — випускниці інституту благородних дівиць.

Виявляється, освіта дала їй не розум і ерудованість, а зверхність, пиху і злостивість. Молода пані-інститутка вибрала собі Устину за особисту служницю та влаштувала в господарстві справжній терор.

Чому так сталося? Просто зовні життя молодої пані виглядає досконало, але всередині воно наскрізь гниле.

Чи є альтернатива? Устина показує, що є.

Разом із своїм молодим чоловіком Устина покидає затишний маєток і близьких друзів. Натомість вона переїздить до міста, де багато працює, доволі мало заробляє, але відчуває себе вільною.

Що є свобода? Про це міркували і Григорій Сковорода, і Тарас Шевченко… Тепер про це міркує Марко Вовчок. Не випадково письменниця присвятила повість «Інститутка» саме Тарасу Шевченку.

Знову привіт від моєї шановної пані Кремінської. Навіть погортала конспект, щоб згадати, прикладом чого був цей твір.
Царівну Наталку порівнюють з Попелюшкою. Тільки Попелюшка з дому мачухи потрапила на бал і одразу до прекрасного принца в обійми, а от Наталці довелося стерпіти, окрім гноблення тітки та усвідомлення повної самотності у цьому світі, розчарування в коханому колись чоловікові, і не одне; розчарування у власних здібностях; спроби жити відносно самостійно у наскрізь чоловічому світі, де жінка може бути тільки вчителькою, швачкою, літераторкою або "товаришкою".
Вона побачила, що таке приязність і небайдужість людей і врешті діждалася свого принца, діждалася свого "полудня".
Це чудовий, цікавий, сповнений емоцій, переживань та роздумів твір, і я не розумію тих, хто складає шкільні програми, адже "Людина" з тієї самої програми надовго відбила мені бажання взагалі брати до рук твори Кобилянської. І не краще було би читати "Царівну"? Теми ж начебто перегукуються, питання одні й ті самі піднімаються, але подано все набагато цікавіше.
Мабуть, я просто чогось не розумію.

Чем больше я выхожу за рамки поспешно пролистанного в школьные и университетские годы минимума, чем внимательнее я вчитываюсь в «программные» книги по украинской литературе, тем сильнее и чаще меня охватывает гордость за свою страну и восхищение потрясающими украинскими авторами. Повесть «Царевна», написанная еще в конце 19 века, настолько пронизана рефлексиями на тему феминизма, настолько наглядно изображает судьбы разных женщин, выбирающих и выбравших между «феминизмом или мазохизмом», а также последствия такого выбора, настолько убедительно доказывает в целом, что у каждого есть свой выбор и право взять синюю или красную таблетки, отключиться от системы или вообще не размышлять об устройстве мироздания, что мне приходит мысль о том, что ведь сбылось то, о чем писала Ольга Кобилянська: полдень для ее народа настал. Пусть пока и литературный:)

Що таке свобода? Працювати з ранку до ночі, практично не мати грошей, не мати свого власного куточка - це тех свобода. Всього-навсього тому, що можна у будь-який момент усе кинути. Тому що ніхто не примушує. Тому що це - для себе. Недарма кажуть, що все пізнається у порівнянні. Так, для Устини, головної героїні та оповідачки повісті, така свобода була найсолодшою після усього, що вона натерпілася від молодої панночки-інститутки.
Про панночку - окремо. На диво відразливий образ. Поверхнева, егоїстична, лукава жінка, з бабусею та гостями - привітна, ласкава щебетушечка, а вдома - злобна зміюка. Не вміє любити, поступатися, слухати, проявляти хоч якісь справжні, щирі почуття.
Ще Квітка писав про те, що кріпаччина - це не так вже і погано, якщо пан добрий. Полковий лікар був добрим паном, і людям з ним жилося добре. Але безвольним, і молода господиня зробила все по-своєму. Вона, мабуть, мала справжній талант перетворювати життя усіх, хто знаходиться поруч із нею, в пекло. Звичайно, після такого життя виживання у місті, винаймання кімнатки разом із коханим чоловіком покажеться мало не раєм.
Сподіваюсь, що Устина все-таки дочекалася з походу свого коханого, і жили вони укупі у праці, але щасливо і вільно.

Я собі гадаю, скільки дівчаток могли б знайти розраду, підтримку, мотивацію, сміливості у підлітковому віці (саме тоді, коли вкрай потрібні такі тексти), якби цей твір Кобилянської був внесений до шкільної програми.
Бо я у шкільні роки не читала цього твору.
Приголомшливо надихаюча книга.

Книга о судьбе одинокой девушки, сироты. Чем-то напоминает героинь Джейн Остин и Джейн Эйр.

Наталья после смерти родителей воспитывается у бабушки, которая любит ее и оберегает, но после смерти бабушки, 12-летнюю девочку берут на воспитанию в семью ее дяди, учителя гимназии. Конец 19 века, небольшой городок на Буковине, где участь женщины предопределена: если есть наследство и есть выгодная партия - ты человек, а если нет - ты приживалка и никто. Наталья же с юности стремилась к иной жизни. Она много читала, размышляла и хотела стать писательницей. Через одиночество, осуждаемая родней, Наталья шла к своей цели. Денег Наталья не унаследовала и жила в семье дяди из милости, снося попреки тетки и недружелюбие кузин.

Лет в 19-20 Наталья познакомилась с человеком передовых взглядов, Орядиным, который стремился сделать карьеру адвоката и служить своему народу. Молодые люди влюбились, объяснились, но вынуждены были расстаться. Орядин вопреки воле своего опекуна уехал изучать юриспруденцию, но за 2 года сошел с выбранной дороги, играл в карты, наделал долгов, стал циничным, перестал писать Наталье. Встретились они уже как чужие.
К Наталье же тем временем посватался пожилой вдовец. Несмотря на давление со стороны родни, девушка нашла в себе силы уйти из дома дяди, найти место компаньонки, самой зарабатывать себе на хлеб, продолжая свои литературные труды.
Наталья преодолела много житейских невзгод, много было внутренней борьбы на пути к творческой реализации и личному счастью.

Произведение написано очень красивым, поэтичным языком.

Читала давно, ще у школі. Чітко пам'ятаю, що мене ще довго не полишало бажання голіруч ту інститутку задушити - такою мерзенною і огидною вона здавалась. Інститутка - яскравий приклад того, що може вирости із "паненяти вередливого, зманіженого". Така, прости Господи, мажорка зразка ХІХ століття. Тема несвободи й поневолення й досі актуальна, тому - читати, читати і ще раз читати!
P.S. Окрема посмертна подяка росіянці Марії Олександрівні Вілінській за те, що вона писала українською і про українців.