Українська жіноча проза

— Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...

Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а більше що?

«Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось.»

— Так як же оце? Погано вчать?
— Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили...

Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.

— А ти що думала? Як у світі жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!.. І! Крий, боже!

Дивиться так, що аж молоко кисне.

Он лихо, то лихо: що нікого тобі згадати, ніхто й тебе не згадає; нікуди піти й ніде зостатись. Усі тобі чужі, і все, усе чуже: і хата, і люди, і одежа...

- А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде - побачимо.

- Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

- А в вас там як? - питаю в його.

• Як?! На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.

Ліпша смерть, ніж життя, опутане неміччю і брудом.

«Любов – то широке море, що має свій приплив і відплив, свої вири і підводне каміння, свої розбурхані хвилі і свою рівну та чисту поверхню»

О. Кобилянська «Царівна»

"Свобідний чоловік із розумом — то мій ідеал"

Весело зочити степ, поля красні!. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волі дихнути!

Сей світ — як маків цвіт; як-то на тім буде!

Що наша копійка? Кров’ю обкипіла!

I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться - бiда.