Українська жіноча проза

Как же тяжело мне дается украинская литература, я долго анализировала в чем же причина моей неприязни к ней кроме навязывания в школе и поняла когда читала эту повесть. Почему-то в отечественной литературе вечно высмеивается глупость "панов" и преподносятся мелкие люди, бедные крепостные, иногда казаки и почему-то всегда люди имеющие власть показываются недалекими, жадными, глупыми. В зарубежной литературе обычно показано все с точностью до наоборот, там герои разнообразные, есть конечно и подлецы из высших сословий, но в тоже время отлично показано благородство, достоинство образования полученного благодаря материальным благам т.д. Русская же в этом плане разнообразная совсем, есть литература на любой вкус. Мое описание подходит исключительно для классики.

В повести "Институтка" рассказывается о бедной, доброй и отличнейшей "крипачке" и злых, алчных, жестоких "панах". Это классика жанра которая успела надоесть в школе. Кстати, это произведение я не помню из школы вообще, возможно пропустила, ну или из головы вылетело, так как подобных много. Так вот... из института приехала панночка, она там ничему не научилась, а вот гонора набралась по самые уши и вот она нашей чудесной бедной героине, которая ей прислуживала, жизни не давала. Паны показаны с ужасной стороны, как всегда, конечно я понимаю, что скорее всего много из них были невежественны и жестоки, но так везде, все люди, власть портит людей, но не всех же...

В общем я не довольна, буду пытаться еще что-то искать из украинской классики, может хоть что-то есть конкурентоспособное. Может кто-то что-то знает, поделитесь информацией. Может есть книги где знать показана с хорошей стороны, может хоть документальные, к примеру о Острожских. Хочется гордиться отечественной литературой, а не читать о постоянной жалости к себе и о том как гнобят "бедный украинский народ", хочется забыть о "бедности народа".

Невеличка повість про життя дівчини-кріпачки. Вже з перших рядків стає зрозуміло, як залежали тоді селяни від настрою та забаганок панів. Над ними знущались, часто навіть не вважали людьми, не кажучи вже про якусь рівність. Цікаво було подивитись на те, як це сприймали самі кріпаки. І тут автор показала декілька варіантів: хтось мовчки терпів, хтось божеволів, а хтось прагнув змін будь-якою ціною. Як завжди. Як і в наш час… Загалом вся книга – це жіночий погляд на життя українців 19 століття. Примхлива та вередлива панночка, що думає лише про власні бажання. Не бажання вчитися відразу показує її сутність. Для її вчитися – марнувати час. Ось так, навчившись лише кричати та домагатись будь-якою ціною свого, вона руйнує людські долі. Але іноді на місці руїні виростає щось краще. Тож, перевернувши останню сторінку, у мене було лиш одне бажання – бажання щасливої долі для Устини.

Скандальна жінка, феміністка-піонер української літератури написала книгу, у котрій, як на мене, багато чого від неї особисто. Вона хотіла бути вільною від умовностей світу, жити, як їй заманеться, і саме про таких героїв писала. Символічно, що повість присвячена Тарасові Шевченку, який теж так хотів бути вільним і так мало був таким. Мені здається, це один із небагатьох творів української літератури, у якому настільки органічно відтворено саму суть кріпацтва: ти не маєш жодних прав, цілковито залежиш від волі панів і - може, ще гірше - панн. Особливо, коли вони, як наша інститутка, - примхлива, егоїстична, лукава злюка. І пішло шкереберть не одне життя...