Палімпсести / Палимпсесты

Дозволь мені сьогодні близько шостої коли повечоріє надокола і транспорт задвигтить в години пік, я раптом з туги, з затканого неба, із забуття, з безмежної розлуки, од довгої надсади захмелілий, на Брест-Литовський упаду проспект, на ту четверту просіку зчужілу, де лиш глушливий гуркіт автостради мені повість, що серця лячне гупання б’є з рідною землею в однотон. З мурашника людського, з прірви років я вирву пам’ять днів перезабутих, що стали сном і журною явою, мов рани, геть затягнуті рубцем. Ти не перечиш, люба, не перечиш? О не страхайся: між юрби людської я пропаду, розтану, загублюся, щоб ненароком лячний погляд твій мені ножем у серце не ввігнався. Тож не жахайся: я пройду, мов тінь. В ту арку муки я ввійду, мов тінь. Торкнусь крилом обламаним, губами зголілими — аби краєчком уст твоєї причаститися печалі — тож не жахайся: я пройду, мов тінь. І вже коли задуманим дівчатком, що перед цілим світом завинило дитинячою чистотою погляду і немічністю власної цноти, ти неквапливо із трамваю вийдеш і перейдеш дорогу, щоб пірнути в надзірних сосон кострубатий смерк, тоді пірву я серце за тобою, обранившись по чагарях колючих, пильнуючи твій слід, котрий од краю душі моєї ліг на цілий світ. Мов пес здичавілий, піду в твій крок, ховаючи в ступнів твоїх заглибинах свій сором, острах свій, свою образу і радість, і жагу, і лютий біль. Я буду тільки тінню тіні тіні, спаду з лиця, із досвіду, із літ, єдиним серця жилавим листочком котитимусь під вітром власних бур. Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима. Натисла на дзвінок — і легко так важезну прочинила райську браму. Озвався син наш. Крикнути б. Але подати голосу — не стало сили. …Урвався сон. Гойдалась на стіні вздовж перетнута зашморгом дорога до мого двору. І колючий дріт, набряклий ніччю, бігав павуками по вимерзлій стіні. Глухий плафон розбовтував баланду ночі. Досвіт над частоколом висів. Деручкий дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива нової днини твань...

Померти на дорозі повертання — занадто солодко, аби Господь нам не поклав у долі узголів’я.

Алея — довга і порожня, старанно вгорнута у ніч. Каштани. Сотні білих свіч, а посвітитися — не можна. І притінь, примерк торжества і досить руку простягнути, щоб за крайсвіту засягнути, за гостру кригу розставань. Кохана — ніби кущ бузку, обтяжений з задуми й тиші, і на розстанні — ще миліша за ту, що стрілась на віку. Мовчить. Ображена. Застра- шена. Зновародженна. О тричі будь благословенна лишатися. Мені ж — пора. Куди? — здригнувся димний кущ. Куди? — суремила алея. О краще з круч, аніж тебе я згублю. З дніпрових краще круч. Дорога довга і порожня, дві чорні колії в огні плафонів. І на серці кожна, як басамани вогняні. Куди? О, краще не питай. Світ за очі. На всі чотири шалені вітри. Далі віри що стрінемося. Прощавай. І там, де вимерлі провулки погробли свідками німими, ти, ніби випорснула з муки, розсипалася вся лункими підборами. Бігом, бігом — з усіх пожеж — без озирання — прожогом! Пасмуги світання кололи небо колуном.