Избранные сочинения

Весно, що за чудо ти Твориш в моїй груди? Чи твій поклик з мертвоти Й серце к жизні будить? Вчора тлів, мов Лазар, я В горя домовині - Що ж се за нова зоря Мені блисла нині? Дивний голос мя кудись Кличе - тут-то, ген-то: "Встань, прокинься, пробудись! Vivere memento!"

Вітре теплий, брате мій, Чи твоя се мова? Чи на гірці світляній Так шумить діброва? Травко,чи се, може, ти Втішно так шептала, Що з-під криги мертвоти Знов на світло встала?

«Ночі безмірнії, ночі безсоннії…» Іван Франко Ночі безмірнії, ночі безсоннії, Горе моє! Мозок наляжуть думки невгомоннії, В серці грижа, мов павук той, полоннії Сіті снує. Виром невпинним бажання сердечнії Рвуться, летять – Вічно невтишені і безконечнії… Мов на свої мене крила безпечнії Схопить хотять. Де ви так рветесь, куди ви літаєте, Думи-орли? В гості до зірки ви, чень, не бажаєте? К земним зіркам же ви й стежки не знаєте Тут по земли. О моя ясна, блискуча зірничко, Де ти живеш? Чи за життя ще я вздрю твоє личко? Чи аж по смерті на гріб мій, горличко, Плакать прийдеш?

«Непереглядною юрбою…» Іван Франко X Варіанти тексту Першодрук Канонічний текст Опис варіантів Непереглядною юрбою Ідуть за днями дні мої, Так страшно одностайні всі, Як олов’яні хмари ті, Що звільна линуть надо мною. Без діл, з закутими руками, Без мислей деревію я, Минає молодість моя, Мов чиста річка степова Безслідно гине між пісками. Гинь, гинь, хоч жити ще не вспів, І слід загине за тобою, Розслизнеться, мов сніг весною, – Лиш в серці тиск важкого болю – Єдиний слід минувших днів. 14 марта 1880

«Чи олово важке пливе у моїх жилах…» Іван Франко Чи олово важке пливе у моїх жилах Так сонно, звільна, зимно замість крови? Чи мізку рух чия рука спинила І бистрий потік мислей загатила, Вгасила іскру дотепу й розмови? Так важко, звільна хвиль, годин і днів Повзуть безбарвні, непроглядні стада! І дух у тілі, бачиться, зомлів, Мов в купелі пливак відважний ослабів І тисне к дну його лінивих хвиль громада. 14 марта 1880

МОЯ ЛЮБОВ

Вона так гарна, сяє так Святою, чистою красою, І на лиці яріє знак Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте Так нещаслива, стільки лиха Знесла, що квилить лихо те В її кождіській пісні стиха.

її пізнавши, чи ж я міг Не полюбить її сердечно, Не відректися власних втіх, Щоб їй віддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би міг Я божую її подобу Згубити з серця, мимо всіх Терпінь і горя аж до гробу?

І чи ж перечить ся любов Тій другій а святій любові До всіх, що ллють свій піт і кров, До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно!

27 іюня 1880

*

Плив гордо яструб в лазуровім морі. Широко круг за кругом колесив, А на горі в ожиданні і горі Лежав я й лету яструба слідив.

Я ждав на ню, свою єдину зорю… Мов яструб, бистро я сюди спішив, Від рана жду, думками поле орю — Нема голубки! Серце біль здушив.

Нема голубки! Тільки яструб в'ється! Нема голубки! Дарма серце б'ється! Вже ніч. В розпуці знов я геть пішов.

А за ліском на тій ж горі чекала Вона весь день на мене, виглядала, Тужила важко й плакала за мнов.

10 мая 1878

КОРЖЕНКОВІ

Душно і хмарно, Важко бурливий час! Чи гинуть марно, Щоб світ не знав о нас? Йти в небезпечний бій Чи гнутись плазом? Друже сердечний мій, Ходімо разом!

Щастя не ждімо, Щастя не де, а в нас! К сонцю спішімо, Хоч його промінь згас, — Вдень буде знов ясніть Чистим алмазом. В правди і волі світ Ходімо разом!

З гнітом і тьмою, З розбратанням братів Сміло до бою До кінця наших днів, За серця й совісті Ясним показом В збройній готовності Ходімо разом!

22 окт[ября] 1882

*

Раз зійшлися ми случайно, Говорили кілька хвиль — Говорили так звичайно, Мов краяни, що нечайно Здиблються з-за трьохсот миль.

Я питав про щось такеє, Що й не варт було питать, Говрив щось про ідеї — Та зовсім не те, не теє, Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані, І розсудно річ вела; Ми розстались, мов незнані, А мені ти на прощанні І руки не подала.

Ти кивнула головою, В сінях скрилася як стій; Я ж мов одурілий стою І безсилий за тобою Шлю в погоню погляд свій.

Чує серце, що в тій хвилі Весь мій рай був тут — отсе! Два-три слова, щирі, милі І гарячі, були б в силі Задержать його на все.

Чує серце, що програна Ставка вже не верне знов… Щось щемить в душі, мов рана: Се блідая, горем п'яна, Безнадійная любов.

***

*

Я не тебе люблю, о ні, Моя хистка лілеє, Не оченька твої ясні, Не личенько блідеє.

Не голос твій, що, мов дзвінок, Мою бентежить душу, І не твій хід, що кождий крок Відчути серцем мушу.

Не ті уста, з котрих вже я Не вчую слова ласки, Не вид, в котрім душа твоя Виднієсь вся без маски.

Не стать твою, не скромний стрій, Котрим вона вповита, Не гармонійний вигляд твій, Мов пісня сумовита.

Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію, Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію.

Все, що дало мені життя, В красу перетопляв я, І всю красу, весь жар чуття На неї перелляв я.

Вона мій спів, вона мій хліб! Душа моя — аж дивно — До неї, наче той поліп, Приссалась невідривно.

Усіми нервами приляг Мій дух до неї, мила, — І тут вона — аж страх! аж страх! Твій вид мені явила.

Неначе блискавка ярка, Що зразу сліпить очі, Що враз і тішить, і ляка, Ніч робить з дня, день з ночі, —

Отак для мене був твій вид І розкішшю й ударом; Я чув: тут смерть моя сидить, Краси вповита чаром.

Я чув, і з жаху весь тремтів, І розкішшю впивався; Від тебе геть тікать хотів, Круг тебе все снувався.

Мов той Іксіон, вплетений У колесо-катушку, Так рік за роком мучусь я, І біль мою жре душу.

І дармо ліку я шукав На сю свою хоробу; Кого зрадливий сфінкс піймав, Не пустить аж до гробу.

Ні, не тебе я так люблю, Люблю я власну мрію! За неї смерть собі зроблю, Від неї одурію.

***

*

Що щастя? Се ж ілюзія, Се привид, тінь, омана… О ти, ілюзіє моя, Зрадлива і кохана!

Кринице радощів, чуття Ти чарочко хрустальна! Омано дум, мого життя Ти помилко фатальна!

Я хтів зловить тебе, ось-ось, Та враз опали крила: З тобою жить не довелось, Без тебе жить несила.

З тобою жить — важка лежить Завада поміж нами; Без тебе жить — весь вік тужить І днями, і ночами.

Нехацй ти тінь, що гине десь, Мана, луда — одначе Чому ж без тебе серце рвесь, Душа болить і плаче?

Нехай ти тінь, мана, дім з карт І мрія молодеча, Без тебе жить — безглуздий жарт, І світ весь — порожнеча.

Як той Шлеміль, що стратив тінь, Ходжу я, мов заклятий, Весь світ не годен заповнить Мені твоєї страти.

***

*

Сипле, сипле, сипле сніг. З неба сірої безодні Міріадами летять Ті метелики холодні.

Одностайні, мов жура, Зимні, мов лихая доля, Присипають все життя, Всю красу лугів і поля.

Білий килим забуття, Одубіння, отупіння Все покрив, стискає все До найглибшого коріння.

Сипле, сипле, сипле сніг, Килим важче налягає… Молодий огонь в душі Меркне, слабне, погасає.

***

*

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі! Коли довкола світ увесь засне, Я тільки сам замкнуть не можу очі: Загиб спокій, і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй рані, І плачу й тужу, плачу і клену, І мрії всі летять, біжать, мов п'яні, До неї! Бачать лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отими Й душа моя летить із тіла геть; І щось, немов крилаті серафими, Несе її — і чую я їх лет.

До мене ж безграничная тривога, Бліда розпука підсідає вмить, І чорні думи, мов з фортуни рога, На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні, Де холод, слизь і вітер, темно скрізь, І виють звірі, люті та голодні, І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому І весь тремчу, гадюка серце ссе, Не видно шляху, тільки голос грому Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома, Мов млинове каміння, тисне грудь, — Бездомний — я бажав би бути дома, В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю І за любов знайшов погорду й глум, Бажаю хоч на хвилю бути в раю, Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути, Із твоїх уст солодкий нектар пить, В твоїх очах душею потонути, В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля, Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!" І заревло скажене божевілля У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати, Не знавши хоч на хвилечку її! Хоч би прийшлось і чорту душу дати, А сповняться бажання всі мої!"

І чую, як при тих словах із мене Обпало щось, мов листя, мов краса, А щось влилося темне і студене, — Се віра в чорта, віра в чудеса.

****

Якби знав я чари, що спиняють хмари, Що два серця можуть ізвести до пари, Що ламають пута, де душа закута, Що в поживу ними зміниться отрута! То тебе би, мила, обдала їх сила, Всі би в твоїм серці іскри погасила. Всі думки й бажання за одним ударом. Лиш одна любов би вибухла пожаром, Обняла б достоту всю твою істоту, Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, — Тільки мій там образ і ясніє й гріє… Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Якби був я лицар і мав панцир добрий, І над всіх був сильнй і над всіх хоробрий, Я би з перемоги вороги під ноги, Що мені до тебе не дають дороги! Я б добувсь до тебе через мури й стіни, Я побив би смоки, розметав руїни, Я б здобув всі скарби, що їх криє море, І до ніг би твоїх положив, о зоре! Де б тебе не скрито, я б зламав верії. Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне, Що співа і плаче, як біль серце тисне, Що будуще бачить людське і народне, А в сучаснім блудить, як дитя голодне, Що із неба ловить зорі золотії, Але до дівчини приступить не вміє, — Ідеали бачить геть десь за горами, А живеє щастя з рук пустив без тями І тепер, запізно, плаче і дуріє — Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

***

Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?

Чого являєшся мені Усні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні - Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці – минаєш, Вклонюся – навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні.

О, ні! Являйся, зіронько, мені Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити - Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в’яне, засиха,- Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає. По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько – колюче терня?

Чом твої устонька – тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром, Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі, Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх – для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу.

*

Якби ти знав, як много важить слово, Одно сердечне, теплеє слівце! Глибокі рани серця як чудово Вигоює — якби ти знав оце! Ти, певно б, поуз болю і розпуки, Заціпивши уста, безмовно не минав, Ти сіяв би слова потіхи і принуки, Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, — Якби ти знав!

Якби ти знав, які глибокі чинить рани Одно сердите, згірднеє слівце, Як чисті душі кривить, і поганить, І троїть на весь вік, — якби ти знав оце! Ти б злість свою, неначе пса гризького, У найтемніший кут душі загнав, Потіх не маючи та співчуття палкого, Ти б хоч докором не ранив нікого, — Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криється У масках радості, байдужості і тьми, Як много лиць, за дня веселих, миється До подушки горючими слізьми! Ти б зір свій наострив любов'ю І в морі сліз незримих поринав, Їх гіркість власною змивав би кров'ю І зрозумів весь жах в людському безголов'ї, Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавнє Відчути треба, серцем зрозуміть. Що темне для ума, для серця ясне й явне… І іншим би тобі вказався світ. Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги Була б несхитна, ясна путь твоя. Як той, що в бурю йшов по гривах

хвиль розлогих,

Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних,

вбогих:

"Не бійтеся! Се я!"

*

Я не кляв тебе, о зоре, Хоч як сильно жаль мій ріс; Насміх твій і власне горе Я терпливо переніс.

Та боюсь за тебе дуже, Бо любо — то мстивий бог; Як одно її зневажить, Любить мститься на обох.

Як сміючись ти вбивала Чистую любов мою, Чи ти знала, що вбиваєш Все, чим в світі я жию?

Чи ти знала, що руйнуєш Щастя власного підклад, Те, чого життя так мало Звикло всякому вділять?

Чи ти знала, що небавом, От мов раз махнуть пером, Ти не раз заплачеш гірко За потоптаним добром?

ПРИВИД

Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна На місто сніг вогкий паде й паде; З густої тьми журба якась могильна Вихилює лице своє бліде.

Лампи горять. Колеса світлянії Довкола них тісняться, меркотить Кровавий блиск. Неначе сонні мрії, Фіакри мигають і гинуть вмить.

На тротуарах ще прохожих сила: Циліндри, шуби, модні боа дам І драні лахи — різнобарвна хвиля Пливе, гуде, зіпреться тут і там.

І я в юрбі, сумний і одинокий, Пливу безвладно, щоб від власних дум Втекти — та, невідступний і глибокий, У серці все несесь зо мною сум.

І наче той, що тоне і в знесиллі Шукає гілки, корня, стебельця, — Так я між лиць тих в пестрій люду хвилі Шукаю щиро дружнього лиця.

І враз я здеревів і стрепенувся, Щось горло стисло, в груді сперло дух… Втікать бажав, та не поворухнувся, Мов оглушив мене важкий обух.

То не обух! То йшла передо мною Висока постать, пряма та струнка. Оглянулась, хитнула головою, Моргнула на прохожого панка.

Оглянулась ще раз. Великі очі, Глибокі, темні, мов та чорна ніч, Зустрілись з моїми й в бездонній ночі Пропали. Двоє їх спішило пріч.

А я стояв мов стовп. Юрба юрбою Мене тручала, штовхала раз в раз, Та я не чув ні холоду, ні болю, Мов огник свідомості в мізку згас.

“Вона!” — Із уст одно те слово присло, Та в нім була магічна міць страшна! Мов камінь млиновий, за шию тисло Мене одно се словечко: “Вона!”

Вона, ся гарна квітка “сон царівни”, Котрої розцвітом втішався я, Котрої запах був такий чарівний, Що й досі п'яна ним душа моя!

Вона, котрій я все бажав віддати, Весь скарб душі, всі думи, всі чуття, Котрої слід я рад був цілувати, В котрій вбачав красу і ціль буття!

Та, що мене одніським словом своїм Могла героєм, генієм зробить, Обдарувать надією й спокоєм, Заставить все найвищеє любить, —

Та, що в руці від раю ключ держала, Вона його закинула в багно І чарівного слова не сказала… Чи хоч в душі гризе її воно?

Не словом — рухом, поглядом холодним Мене зіпхнула в темний рів без дна. Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодни, Хто се пропащий, стоптаний? Вона!

Стій, привиде! Скажи, яка неволя Тебе зіпхнула з радісних вершин? Хто смів красу й пишноту сього поля Втоптать в болото і з яких причин?

Чи голод, холод і сирітства сльози, Чи та жага, що серце рве й скребе, Що хилить волю, мов та буря лози, На сей торг ганьби випхнула тебе?

Постій! Постій! Я вмію се відчути. Моя любов не згасла, ще горить, Зуміє райський ключ із дна добути, Зуміє рай запертий створить.

Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі, Лиш вид її прошиб мене, як ніж. О, щоб були мої осліпли очі, Було б в душі ясніш і спокійніш!

*

Чому не смієшся ніколи? Чи в твойому серці зима, І горе зморозило душу, Що сміху у горлі нема?

Чому не смієшся ніколи? Чи, може, лежить який гріх Великий на твоїм сумлінні І здавлює радісний сміх?

Лежить якийсь смуток таємний На твоїм чудовім чолі, І усміх твій — наче під осінь Всміхається сонце у млі.

***

*

Де я не йду, що не почну, все тінь твоя зо мною,. і кождий сміх, момент утіх тьмить хмарою сумною.

"Чого, — питаю я не раз, — життя моє лоточиш? Ти не моя, а я не твій, чого від мене хочеш?

Чи завинив тобі я що? Чи тужиш так за мною, що тінь твоя вкрива мене все хмарою сумною?"

Та тінь мовчить, звичайно — тінь, ні мови, ні розмови; а може, се моєї тінь покійної любови.

***

*

Не можу забути! Не гоїться рана! Мов жалібні нути із струн теорбана чи голосно грають, чи ледве їх чути, все жалем проймають — не можу забути!

Не гоїться рана, хоч мию сльозами, хоч час на ню капле цілющі бальзами, хоч сонечко гріє і зірка рум'яна цілує, яріє — не гоїться рана!

Хоч як ти далеко, я все тебе бачу; хоч стратив давно вже, щодень тебе трачу; хоч люта розпука минулася п'яна і клином розлука, гадюка погана, лежить поміж нами, дівчино кохана, — кохання без тями, не гоїться рана.

***

*

І знов рефлексії! Та цур же їм! Се панський спорт! Хай нервні білоручки та пустопляси риються в своїм

нутрі, і всяку думку гірш онучки розскубують, і всякий рух чуття жвуть, мірять, важать! Не для нас сі штучки!

Ми, бра, плебеї, учтою життя не мали ще коли пересититься, гашиш та опій, сім'я забуття

противне нам. Нам хочесь жити, биться з противником, нам люба праця, рух, ми хочем справді плакать, веселиться,

любить, ненавидіть. У нас ще дух не розколовсь надвоє під корою, традиції не в'яже нас ланцюг.

Ми можемо втомиться боротьбою, зломиться, впасти, та не наша річ розмикаться в борні з самим собою.

Ось глянь лишень! Чудова, ясна ніч! На небі зорі ярко так палають — се безконечність нам морга до віч!

Тиша кругом. В селі там пси десь лають, деркач у травах дре, довкола хат в повітрі чорні лилики гуляють.

Хрущі гудуть, до світлих шиб летять… А там, мов вежі, башти фантастичні, недвижно темні дерева стоять.

Ти сам-один в природі тій величній, мов принц в заклятім місті у казках… І в душу ллєсь спокій, якісь празничні,

врочистії чуття…І ти, мов птах, стаєшся легкий, мов ось-ось летіти! Безмірну силу чуєш у руках

і весь ростеш у безмір…Люди! Діти! До мене! Я люблю вас, всіх люблю! І все зроблю, що будете хотіти!

Чи крові треба — кров за вас проллю! Чи діл — я сильний, віковічні скали розторощу, на землю повалю…

Дмухнув вітрець — і мрії ті пропали. Та в серці прилив ще чуття тремтить, і вже думки до хат тих поскакали,

де чорна праця й чорне горе спить. Вузька, здається, непривітна нива, а кілько можна й треба тут робить!

Суспільна праця довга, утяжлива, зате ж плідна, та, головно, вона одна лиш може заповнить без дива

життя людини, бо вона одна всіх сил, всіх дум, чуття, стремлінь людини жадає, їх вичерпує до дна.

Вона одна бере нам все щоднини і все дає, бо в'яже нас тісніш з людьми, як діти спільної родини.

Що поза сею працею, то гріш змарнований, то манівці блуднії, що запровадять, швидше чи пізніш,

чи в самолюбства омути бруднії, чи в нігілізм, чи то в містичну млу, що дійсними вважа лиш власні мрії,

а мрією — природу й жизнь цілу.

***

*

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє. Я змерз. І випало з холодних пальців Перо. І мозок стомлений відмовив Вже послуху. В душі глибока павза. Ні думка, ні чуття, ні біль — ніщо В ній не ворушиться. Завмерло все, Немов гнилий ставок в гущавині, Якого темну воду не ворушить Вітровий подих.

Але цить! Се що?

Чи втопленики з болотного дна Встають і з хвиль вонючих простягають Опухлії, зеленуваті руки? І голос чути, зойк, ридання, стогін — Не дійсний голос, але щось далеке, Слабе, марне, тінь голосу, зітхання, Чутне лиш серцю, та яке ж болюче, Яке болюче!..

"Тату! Тату! Тату!

Се ми, твої невродженії діти! Се ми, твої невиспівані співи, Передчасом утоплені в багнюці! О, глянь на нас! О, простягни нам руку! Поклич до світла нас! Поклич до сонця! Там весело — нехай ми тут не чахнем! Там гарно так — хай тут не гниєм!"

Не вийдете на світло, небожата! Не вивести вже вас мені до сонця! Я сам оце лежу у темній ямі, Я сам гнию тут, до землі прибитий, А з диким реготом по моїй груді Тупоче, б'є моя лихая доля!

***

Я ЗАБУВ

Я й забув, що то осінь холодна, Я й забув, що то смерті пора, Я й забув, що ти кров благородна, Що між нами безодня стара, Що між нами народнії сльози, Що любиться нам зовсім не слід; Я й забув, що столітні погрози Відлучили від мого твій рід.

Я забув — ні, я думав, безумний, Що засипана прірва стара, Заповнили її трупи й трумни… Отже ж ні! Ще, мабуть, не пора! О, забув я про тин той спижевий, Що між нами границею став, І тебе я, мій цвіте рожевий, Як лиш міг, як умів, покохав!

Я й забув, що вже квіти пов'яли І ні з чого віночка плести, Що вони й не мені розцвітали, — Я забув, і тяжкую нести Доведесь мені кару за теє! Я забув, моя біла лілеє, Що моєю не можеш назватися ти, — Я забувся, прости!

Я поборов себе, з коріннєм вирвав з серця Усі ілюзії, всі грішні почуття, Надії, що колись вільніше ще дихнеться, Що доля ще й мені всміхнеться, Що блиснуть і мені ще радощі життя. Я зрікся їх навсе. У тачку житєву Запряжений, як наймит той похилий, Я мушу так її тягти, покіль живу, І добре чую се, ярма не розірву І донесу його до темної могили. Мені не жаль житя, бо що ж воно давало? Куди не глянь - усюди браки й діри. Робив без віддиху, а зроблено так мало, І інших зігрівав, аж на кінці не стало У власнім серці запалу, ні віри.

Вже три роки я збираюсь, Щоб побачити тебе, Та коли лиш соб наверну, Щось усе зверта цабе. Я боюся твого ока, Твоїх уст, твого лиця, Як страшного суду свого, Як фатального кінця. Якби знав я, що побачу Вроду пишную твою В незів'ялім, повнім блиску, - Я побіг би як стою. Якби знав я, що побачу Усміх на твоїх устах, Гордощі тривкого щастя, - Я б злетів туди, як птах. Якби знав я, що почую, Притулившись край вікна, Твій веселий спів, розмову, - Я б спішив туди щодня. Твоїм щастям, наче сонцем, Я би серце грів, слабе, Завидів би твоїй долі І - забув би так тебе. Та боюсь, моя небого, Що не так тебе знайду, Що вписалися турботи Й сум у тебе на виду. Що приглух твій срібний голос, Що надломаний твій хід, На лиці твоїм побачу Чистих сліз гарячий слід. Бачити, як ти сумуєш, Як ти плачеш у кутку, - Боже, ні, і в пеклі муку Не зсилай мені таку! Чути жаль твій і докори, Чути серцем, бо уста - Знаю - й слова не промовлять, - О, при думці тій густа Пасмуга якась кривава Застилає світ мені... От тому боюсь відвідать Я тебе в далечині.