Весно, що за чудо ти Твориш... «Избранные сочинения»
nsuprunova16 декабря 2013Весно, що за чудо ти Твориш в моїй груди? Чи твій поклик з мертвоти Й серце к жизні будить? Вчора тлів, мов Лазар, я В горя домовині - Що ж се за нова зоря Мені блисла нині? Дивний голос мя кудись Кличе - тут-то, ген-то: "Встань, прокинься, пробудись! Vivere memento!"
Вітре теплий, брате мій, Чи твоя се мова? Чи на гірці світляній Так шумить діброва? Травко,чи се, може, ти Втішно так шептала, Що з-під криги мертвоти Знов на світло встала?
«Ночі безмірнії, ночі безсоннії…» Іван Франко Ночі безмірнії, ночі безсоннії, Горе моє! Мозок наляжуть думки невгомоннії, В серці грижа, мов павук той, полоннії Сіті снує. Виром невпинним бажання сердечнії Рвуться, летять – Вічно невтишені і безконечнії… Мов на свої мене крила безпечнії Схопить хотять. Де ви так рветесь, куди ви літаєте, Думи-орли? В гості до зірки ви, чень, не бажаєте? К земним зіркам же ви й стежки не знаєте Тут по земли. О моя ясна, блискуча зірничко, Де ти живеш? Чи за життя ще я вздрю твоє личко? Чи аж по смерті на гріб мій, горличко, Плакать прийдеш?
«Непереглядною юрбою…» Іван Франко X Варіанти тексту Першодрук Канонічний текст Опис варіантів Непереглядною юрбою Ідуть за днями дні мої, Так страшно одностайні всі, Як олов’яні хмари ті, Що звільна линуть надо мною. Без діл, з закутими руками, Без мислей деревію я, Минає молодість моя, Мов чиста річка степова Безслідно гине між пісками. Гинь, гинь, хоч жити ще не вспів, І слід загине за тобою, Розслизнеться, мов сніг весною, – Лиш в серці тиск важкого болю – Єдиний слід минувших днів. 14 марта 1880
«Чи олово важке пливе у моїх жилах…» Іван Франко Чи олово важке пливе у моїх жилах Так сонно, звільна, зимно замість крови? Чи мізку рух чия рука спинила І бистрий потік мислей загатила, Вгасила іскру дотепу й розмови? Так важко, звільна хвиль, годин і днів Повзуть безбарвні, непроглядні стада! І дух у тілі, бачиться, зомлів, Мов в купелі пливак відважний ослабів І тисне к дну його лінивих хвиль громада. 14 марта 1880
МОЯ ЛЮБОВ
Вона так гарна, сяє так Святою, чистою красою, І на лиці яріє знак Любові, щирості, спокою.
Вона так гарна, а проте Так нещаслива, стільки лиха Знесла, що квилить лихо те В її кождіській пісні стиха.
її пізнавши, чи ж я міг Не полюбить її сердечно, Не відректися власних втіх, Щоб їй віддатись доконечно?
А полюбивши, чи ж би міг Я божую її подобу Згубити з серця, мимо всіх Терпінь і горя аж до гробу?
І чи ж перечить ся любов Тій другій а святій любові До всіх, що ллють свій піт і кров, До всіх, котрих гнетуть окови?
Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно!
27 іюня 1880
*
Плив гордо яструб в лазуровім морі. Широко круг за кругом колесив, А на горі в ожиданні і горі Лежав я й лету яструба слідив.
Я ждав на ню, свою єдину зорю… Мов яструб, бистро я сюди спішив, Від рана жду, думками поле орю — Нема голубки! Серце біль здушив.
Нема голубки! Тільки яструб в'ється! Нема голубки! Дарма серце б'ється! Вже ніч. В розпуці знов я геть пішов.
А за ліском на тій ж горі чекала Вона весь день на мене, виглядала, Тужила важко й плакала за мнов.
10 мая 1878
КОРЖЕНКОВІ
Душно і хмарно, Важко бурливий час! Чи гинуть марно, Щоб світ не знав о нас? Йти в небезпечний бій Чи гнутись плазом? Друже сердечний мій, Ходімо разом!
Щастя не ждімо, Щастя не де, а в нас! К сонцю спішімо, Хоч його промінь згас, — Вдень буде знов ясніть Чистим алмазом. В правди і волі світ Ходімо разом!
З гнітом і тьмою, З розбратанням братів Сміло до бою До кінця наших днів, За серця й совісті Ясним показом В збройній готовності Ходімо разом!
22 окт[ября] 1882
*
Раз зійшлися ми случайно, Говорили кілька хвиль — Говорили так звичайно, Мов краяни, що нечайно Здиблються з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такеє, Що й не варт було питать, Говрив щось про ідеї — Та зовсім не те, не теє, Що хотілося сказать.
Звільна, стиха ти, о пані, І розсудно річ вела; Ми розстались, мов незнані, А мені ти на прощанні І руки не подала.
Ти кивнула головою, В сінях скрилася як стій; Я ж мов одурілий стою І безсилий за тобою Шлю в погоню погляд свій.
Чує серце, що в тій хвилі Весь мій рай був тут — отсе! Два-три слова, щирі, милі І гарячі, були б в силі Задержать його на все.
Чує серце, що програна Ставка вже не верне знов… Щось щемить в душі, мов рана: Се блідая, горем п'яна, Безнадійная любов.
***
*
Я не тебе люблю, о ні, Моя хистка лілеє, Не оченька твої ясні, Не личенько блідеє.
Не голос твій, що, мов дзвінок, Мою бентежить душу, І не твій хід, що кождий крок Відчути серцем мушу.
Не ті уста, з котрих вже я Не вчую слова ласки, Не вид, в котрім душа твоя Виднієсь вся без маски.
Не стать твою, не скромний стрій, Котрим вона вповита, Не гармонійний вигляд твій, Мов пісня сумовита.
Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію, Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію.
Все, що дало мені життя, В красу перетопляв я, І всю красу, весь жар чуття На неї перелляв я.
Вона мій спів, вона мій хліб! Душа моя — аж дивно — До неї, наче той поліп, Приссалась невідривно.
Усіми нервами приляг Мій дух до неї, мила, — І тут вона — аж страх! аж страх! Твій вид мені явила.
Неначе блискавка ярка, Що зразу сліпить очі, Що враз і тішить, і ляка, Ніч робить з дня, день з ночі, —
Отак для мене був твій вид І розкішшю й ударом; Я чув: тут смерть моя сидить, Краси вповита чаром.
Я чув, і з жаху весь тремтів, І розкішшю впивався; Від тебе геть тікать хотів, Круг тебе все снувався.
Мов той Іксіон, вплетений У колесо-катушку, Так рік за роком мучусь я, І біль мою жре душу.
І дармо ліку я шукав На сю свою хоробу; Кого зрадливий сфінкс піймав, Не пустить аж до гробу.
Ні, не тебе я так люблю, Люблю я власну мрію! За неї смерть собі зроблю, Від неї одурію.
***
*
Що щастя? Се ж ілюзія, Се привид, тінь, омана… О ти, ілюзіє моя, Зрадлива і кохана!
Кринице радощів, чуття Ти чарочко хрустальна! Омано дум, мого життя Ти помилко фатальна!
Я хтів зловить тебе, ось-ось, Та враз опали крила: З тобою жить не довелось, Без тебе жить несила.
З тобою жить — важка лежить Завада поміж нами; Без тебе жить — весь вік тужить І днями, і ночами.
Нехацй ти тінь, що гине десь, Мана, луда — одначе Чому ж без тебе серце рвесь, Душа болить і плаче?
Нехай ти тінь, мана, дім з карт І мрія молодеча, Без тебе жить — безглуздий жарт, І світ весь — порожнеча.
Як той Шлеміль, що стратив тінь, Ходжу я, мов заклятий, Весь світ не годен заповнить Мені твоєї страти.
***
*
Сипле, сипле, сипле сніг. З неба сірої безодні Міріадами летять Ті метелики холодні.
Одностайні, мов жура, Зимні, мов лихая доля, Присипають все життя, Всю красу лугів і поля.
Білий килим забуття, Одубіння, отупіння Все покрив, стискає все До найглибшого коріння.
Сипле, сипле, сипле сніг, Килим важче налягає… Молодий огонь в душі Меркне, слабне, погасає.
***
*
Надходить ніч. Боюсь я тої ночі! Коли довкола світ увесь засне, Я тільки сам замкнуть не можу очі: Загиб спокій, і сон мина мене.
Я сам сиджу і риюсь в своїй рані, І плачу й тужу, плачу і клену, І мрії всі летять, біжать, мов п'яні, До неї! Бачать лиш її одну.
І бачиться, що з мріями отими Й душа моя летить із тіла геть; І щось, немов крилаті серафими, Несе її — і чую я їх лет.
До мене ж безграничная тривога, Бліда розпука підсідає вмить, І чорні думи, мов з фортуни рога, На мене ллє, щоб світ мені затьмить.
І бачиться, що я в якійсь безодні, Де холод, слизь і вітер, темно скрізь, І виють звірі, люті та голодні, І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.
Ось на розпутті я стою пустому І весь тремчу, гадюка серце ссе, Не видно шляху, тільки голос грому Якусь погрозу дикую несе.
І я безсильний, хорий, і утома, Мов млинове каміння, тисне грудь, — Бездомний — я бажав би бути дома, В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.
Я, що так довго, гаряче кохаю І за любов знайшов погорду й глум, Бажаю хоч на хвилю бути в раю, Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.
Обнять тебе, до серця пригорнути, Із твоїх уст солодкий нектар пить, В твоїх очах душею потонути, В твоїх обіймах згинуть і ожить.
Та дощ січе, скрипить обмокле гілля, Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!" І заревло скажене божевілля У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?
Ні! Мусить буть! Не хочу погибати, Не знавши хоч на хвилечку її! Хоч би прийшлось і чорту душу дати, А сповняться бажання всі мої!"
І чую, як при тих словах із мене Обпало щось, мов листя, мов краса, А щось влилося темне і студене, — Се віра в чорта, віра в чудеса.
****
Якби знав я чари, що спиняють хмари, Що два серця можуть ізвести до пари, Що ламають пута, де душа закута, Що в поживу ними зміниться отрута! То тебе би, мила, обдала їх сила, Всі би в твоїм серці іскри погасила. Всі думки й бажання за одним ударом. Лиш одна любов би вибухла пожаром, Обняла б достоту всю твою істоту, Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, — Тільки мій там образ і ясніє й гріє… Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
Якби був я лицар і мав панцир добрий, І над всіх був сильнй і над всіх хоробрий, Я би з перемоги вороги під ноги, Що мені до тебе не дають дороги! Я б добувсь до тебе через мури й стіни, Я побив би смоки, розметав руїни, Я б здобув всі скарби, що їх криє море, І до ніг би твоїх положив, о зоре! Де б тебе не скрито, я б зламав верії. Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
Якби я не дурень, що лиш в думах кисне, Що співа і плаче, як біль серце тисне, Що будуще бачить людське і народне, А в сучаснім блудить, як дитя голодне, Що із неба ловить зорі золотії, Але до дівчини приступить не вміє, — Ідеали бачить геть десь за горами, А живеє щастя з рук пустив без тями І тепер, запізно, плаче і дуріє — Фантастичні думи! Фантастичні мрії!
***
1 понравилось296