Цитаты из книги Маруся Чурай

Спадає вечір сторожко, помалу, ворушить зорі в темряві криниць. Сторожа ходить по міському валу, і сови сплять в западинах бійниць. (...) Годуйте коней. Неблизька дорога. Благословіть в дорогу, матері. А що там буде, смерть чи перемога,— Полтавський полк виходить на зорі!

Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні.

Ви грамотні. Ви знаєте латину. За крок до смерті, перед вічним сном, одного прόшу: у мою дитину не кидайте словами, як багном!

Уперше в житті, за весь вік, за це літо, уперше в роду, де не знали страху, я вижити мушу, я мушу вціліти, я мушу об’їхати смерть на шляху. Прости мені, земле, простіть мені, трави! Не дбав я про славу, не дбав про майно,— я мушу вернутись живий до Полтави, а там хоч і вмерти, мені все одно. Неси мене, коню... коли б хоч не пізно... Шляхи перекриті... і варта не спить... Якщо я впаду,— неврятована пісня, задушена пісня в петлі захрипить!

Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з богом говори.

Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво,— неначе він про подвиг говорив.

— Я зрадив, так. Але це біль чи злочин? Скажу всю правду, ми тепер одні. Кому з нас гірше? Я одводжу очі, а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка. Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка, і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна, бо зрада — діло темне і брудне. А ти — це ти. Ти і в стражданні гарна. Ти можеш навіть пожаліть мене.

А найстрашніше, що пече, як жога, перевертає душу від жалю: невірного, брехливого, чужого, огидного,— а я ж його люблю!

Десь, може, там зустрінемося ми. Не буде рук — обнімемось крильми

Чи він мені, чи я йому — нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

Тепер він з нами в радості і в сумі. Збагнуло серце вражене моє: пішов у смерть — і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є.

Вона мовчить і думає піснями. І не минають лиш її пісні.

Чи зрозуміє це натовп? А навіщо? Вони чужі. Може, саме такої гордості не прощали їй, бо не кожному під силу жити з високо піднятою головою, незважаючи на пересуди обмежених, забобонних людей. Вони — юрма. А справжній народ — це такі, як вона, як Іскра, Черкес, Шибилист, як Чурай і Хмельницький.

Домарики, така у вас і смерть.

Безславно вмер, а кажете: убито.

А запорожці — люди без круть-верть,

все кажуть щиро на своє копито.

Якби ми ремигали, як воли,

якби ми так чесали язиками,

то вже б давно Вкраїну віддали,

не мавши часу бути козаками.