Ваша оценкаКримським татарам присвячується.
Головна героїня – кримськотатарська дівчинка Сафі, яка народилася за межами історичної батьківщини, виростала на оповідках про рай під назвою «Крим». Коли багатолітня її мрія опинитися на тій благословенній землі здійснилася, її чекало жорстке розчарування: нова реальність поставилася до неї більш, як вороже. Однак через сувору дійсність прогулькують промінчики нового трепетного почуття – безмежної, всепоглинаючої любові до рідного краю.
Рейтинг LiveLib
4,1
9 оценок
- 522%
- 467%
- 311%
- 20%
- 10%
Ваша оценкаПрочитали 10Хотят прочитать 14
Рецензии
rusyawa7 ноября 2019Читать далее
"...1. Всех татар выселить с территории Крыма и поселить их на постоянное жительство в качестве спецпоселенцев в районах Узбекской ССР. Выселение возложить на НКВД СССР. Обязать НКВД СССР (т. Берия) выселение крымских татар закончить к 1 июня 1944 г." ...Председатель Государственного Комитета Обороны И.В. Сталин...(Постановление Государственного Комитета Обороны СССР "О крымских татарах" от 11 мая 1944 г. Совершенно секретно)Как и все постановления, подписаные Сталиным, оно было выполнено в кратчайшие сроки, с 18 по 20 мая 1944 года, и каснулось 190 тысяч крымских татар (по официальным данным), и свыше 400 тысяч человек по сведениям Национального движения крымских татар.
Четко. Жестко. Жестоко. Опустел весь Крым. Каким то странным образом предельно щепетильными работниками НКВС была упущена Арабатская Стрелка. О ней, считающейся уже нежилой, попросту забыли. Но сталинской мясорубке не знакомо слово "упустить". Недоработок быть не должно. Дабы самому не угодить в мясорубку, нарком Кобулов, принял решение - "недоработку надо доработать". Как итог, несколько десятков людей погрузили в трюм старой баржи и отбуксировали в Азовское море. Затем открыли кингстоны. Закрыли верхние люки. Баржа медленно шла на дно, но катера конвоя еще несколько часов бороздили поверхность моря, дабы больше не было "недоработок".
Просто сухие данные и цифры. А за ними - трагедия и боль целой нации. Очень и очень жаль, что о ней так мало информации в художественной литературе. Чуть глубже покопаться в этом меня побудила книга британской журналистки Лили Хайд. Хотя сам сюжет и имеет другие временные рамки, повествуя больше не о самой депортации, а о возвращении реабилитированных крымских татар домой, но воспоминания ведь никто не отменял. Даже не воспоминания, а рану - глубокую и кровоточащую. Никогда она не заживет. Никогда не даст забыть о том, что было. А, может, так и надо? Не забывать? Ведь история имеет плачевную привычку. Повторяться.
60 понравилось1,5K
SaganFra29 июня 2016Читать далееЛілі Хайд – британська журналістка та автор кількох книг для дітей та дорослих. Десять років вона працювала в Україні, і, певно, перейнялася трагедією кримськотатарського народу. Результатом стала книга «Омріяний край» про депортацію і повернення в рідний Крим кримських татар. Сумно, що ніхто (якщо не зраджує мені пам’ять) серед сучасних українських письменників досі не торкався цієї теми. Тема надзвичайно болюча і трагічна.
«Омріяний край» вийшла друком на початку 2014 року, за декілька тижнів відбулась анексія Криму. І болюче кримськотатарське питання знову повстало у всій своїй повноті. Події, що відбуваються в книзі так нагадують сьогодення, вони не втратили свою актуальність, лише змінили «оболонку».Депортована разом з двомастами тисячами родин кримських татар родина Сафі після п’ятдесятирічного вигнання повертається до рідного Криму. Намагаючись знайти знелюднені рідні села, що змінили свої назви на «прокоммуністичні», вони дезорієнтовано блукають горами. Здається, лише вони не змінилися, і море, і небо. Домівки депортованих зайняли росіяни та нечисленні українці. Пройшло п’ятдесят років. Хто їх тепер поверне? Адже росіяни теж пустили тут своє коріння. Родина Сафі, як і всі інші, що вернулися додому, туляться в тісних наметах, будують з рудого черепашнику невеличкі хатки, влаштовують демонстрації за відновлення своїх прав і свобод. Боляче повернутися додому, де тебе ніхто не чекає і намагається знову прогнати. Бюрократична тяганина, самовільне захоплення землі без дозвільних документів, знесення бульдозерами кримськотатарських містечок – все це так болісно описано. Книга надзвичайно «людяна». На прикладі однієї родини ми бачимо трагедію всього кримськотатарського народу, якому ще потрібно боротися.
Когда мы вернёмся домой всем народом,
Придётся вам вспомнить откуда мы родом,
Придётся вам вспомнить откуда вы сами
Незваными здесь объявились гостями.
Как станет невмочь быть послушными псами,
Мы милости вашей просить перестанем.
Мы гордость свою вековую припомним,
От скифов и тавров ведущую корни.
Когда мы вернемся, а мы все вернемся!
Однажды в степи иль горах соберёмся
И весело, с музыкой справим поминки
По вашим указам, по вашим дубинкам,
По сказочкам вашим о дружбе народов
В то время, когда нас лишали свободы!
Лишали Отчизны, Надежды и Бога,
Мостя из развалин мечетей дороги!
По вашей удобной сговорчивой правде,
Пайками оплаченной верности ради.
По вашей оплёванной внуками вере,
Что можно народы казнить для примера.
Когда мы вернёмся, поклонимся в пояс
Тому, кто хранит ещё память и совесть,
Кто нашим тиранам не пел алелую,
Как старшему руку тому поцелуем.
С того, кто нас подленько травит поныне,
Мы маску народных ревнителей снимем
И пусть они глянут в лицо нам открыто,
Не прячась за власти худое корыто!
Когда мы вернёмся, всё будет иначе,
И тот, кто нас топчет, пусть с горя заплачет,
Как плакали наши отцы на чужбине,
Когда матерей своих там хоронили.
Когда мы вернёмся, земля наша вскрикнет
И духов своих по ущельям окликнет,
Вернёт родники к долгожданным истокам
И пепел отцов возвратит их потомкам.
Мы слёзы утрём им, прощенья попросим
И слово дадим, что вовеки не бросим,
По воле своей ли, чужой ли, как прежде,
Ведь в ней наша память и наша надежда.
Мы в сердце любовь к ней сквозь всё проносили!
Не всем этот путь оказался по силе,
Но даже кто падал, тот знал, мы вернёмся,
Все вместе под небом родным соберёмся!Лиля Буджурова
12 понравилось159
ro_fiesta4 мая 2015Читать далееБританська письменниця і журналістка прожила в Україні близько десяти років і 2008-го написала роман про непросте повернення кримських татар на свою історичну батьківщину. В українському перекладі він з’явився влітку 2014-го і очікувано викликав величезний суспільний резонанс. Хоч і симптоматично, що перший роман на цю тему – перекладний і з’явився лише 2014-го. Мабуть, українське суспільство – не кажучи про літературу – все-таки з великим запізненням (або й просто постфактум) почало реагувати на ті виклики та загрози, які існували вже понад два десятиліття.
1992 рік. Родина кримських татар покидає дім у Самарканді й переїздить до Криму, де на них чекають лише вороже налаштовані «місцеві», котрі зовсім не зраділи репатріантам. Самі ж прибулі прагнуть навіть не повернути колись відібрані землі, а принаймні отримати дозвіл на проживання на вільних територіях. Доки з’явиться перша більш-менш надійна домівка, яку, втім, майже відразу зруйнують бульдозером п’яні «сусіди» (звісно, за мовчазної згоди правоохоронців), їм доведеться перейти через низку випробувань. Замість стабільної роботи – важка фізична праця, замість затишного дому в Узбекистані – холодні стіни новобудови, замість комфортного співіснування з довкіллям – зневага сусідів і неприйняття з боку нової, не знаної їм української держави, замість стабільності – абсолютна непевність у тому, що чекає завтра. Читач бачить світ очима дванадцятилітньої Сафінар (Сафі), яка потрапляє в той-таки «омріяний край», про який із раннього дитинства чула від батьків, а найперше – від дідуся, що пережив сталінську депортацію і десятиліттями мріяв про повернення «додому». Але, звісно, реальне життя на новому місці нічим не нагадує той рай, який, за дідовими розповідями, був тут у довоєнні часи (не кажучи про всі ті психологічні проблеми, які з’являються в дівчинки-підлітка в новому середовищі).
Авторка зачіпає безліч проблем, пов’язаних із болісною інтеграцією кримських татар у свою стару-нову батьківщину, послідовно уникаючи категоричних узагальнень, особливо в національних питаннях. Скажімо, місцеві однолітки спершу знущаються з Сафі, але трапляється серед них і росіянка Лєна, яка заступиться за дівчинку і стане її подругою. Або таке: кримські татари принципово не довіряють місцевим , але саме місцевий Андрій почне дбати про Зарему, яку покинув із малою дитиною на руках чоловік-киримли, а потім і долучиться до кримськотатарських акцій протесту. Також і дід Сафі шукатиме порозуміння зі старим росіянином Аркадієм Якубовичем, який живе в його дивом уцілілому колишньому домі: виявляючи повагу, росіянин навіть розмовлятиме з «дідусем» кримськотатарською і запевнятиме, що після їхньої депортації життя на півострові змінилося, і не в кращий бік; але, звісно, він відмовиться звільнити дім, у якому прожив не одне десятиліття (і його позиція читачеві буде теж зрозуміла). Нарешті в романі згадано і одну документально не до кінця підтверджену гіпотезу – про жорстоке знищення 1944 року кримських татар із Арабатської Стрілки, яких радянське керівництво начебто не встигло депортувати разом із усіма іншими, тож потім просто втопило в морі, замітаючи сліди. Та й тут авторка буде до кінця «коректною», поінформувавши читача в післямові про неостаточність висловленої гіпотези.
У романі історія цієї вигаданої, хоч і узагальненої з численних реальних досвідів, родини кримських татар завершиться більш-менш позитивно. Хоч відкритий фінал і не гарантує стабільного «завтра», але «нині» вони таки отримали дозвіл на проживання і, знайшовши сяке-таке порозуміння з новими сусідами, беруться за відбудову зруйнованого дому; а Сафі, нарешті теж інтегрувавшись у новий для себе світ, зуміла полюбити його і навіть разом із дідом відшукала тут затерті сліди «омріяного краю», який поєднав її з давно померлою бабусею.
В реальне, а не гіпотетичне, «завтра» читача повертає тільки авторська післямова, написана далекого, ще ніби "до-історичного" 2008 року, де Лілі Хайд коротко окреслює тодішнє становище кримських татар, чия культура, пише вона, «становить невід’ємну частину сучасної Кримської Автономної Республіки в складі України». Ще дивніше читати нині тільки наступне речення, ніби із зовсім «паралельної» дійсности: «Найважливіше, що немає війни».7 понравилось100
Подборки с этой книгой
Депортации народов в художественной литературе и воспоминаниях
- 42 книги
Депортация и геноцид народов
- 61 книга
Синева до самого солнца...
- 39 книг
Другие издания
