Item: Омріяний край
Rating: 4
Author: ro_fiesta

4 мая 2015

Британська письменниця і журналістка прожила в Україні близько десяти років і 2008-го написала роман про непросте повернення кримських татар на свою історичну батьківщину. В українському перекладі він з’явився влітку 2014-го і очікувано викликав величезний суспільний резонанс. Хоч і симптоматично, що перший роман на цю тему – перекладний і з’явився лише 2014-го. Мабуть, українське суспільство – не кажучи про літературу – все-таки з великим запізненням (або й просто постфактум) почало реагувати на ті виклики та загрози, які існували вже понад два десятиліття. 1992 рік. Родина кримських татар покидає дім у Самарканді й переїздить до Криму, де на них чекають лише вороже налаштовані «місцеві», котрі зовсім не зраділи репатріантам. Самі ж прибулі прагнуть навіть не повернути колись відібрані землі, а принаймні отримати дозвіл на проживання на вільних територіях. Доки з’явиться перша більш-менш надійна домівка, яку, втім, майже відразу зруйнують бульдозером п’яні «сусіди» (звісно, за мовчазної згоди правоохоронців), їм доведеться перейти через низку випробувань. Замість стабільної роботи – важка фізична праця, замість затишного дому в Узбекистані – холодні стіни новобудови, замість комфортного співіснування з довкіллям – зневага сусідів і неприйняття з боку нової, не знаної їм української держави, замість стабільності – абсолютна непевність у тому, що чекає завтра. Читач бачить світ очима дванадцятилітньої Сафінар (Сафі), яка потрапляє в той-таки «омріяний край», про який із раннього дитинства чула від батьків, а найперше – від дідуся, що пережив сталінську депортацію і десятиліттями мріяв про повернення «додому». Але, звісно, реальне життя на новому місці нічим не нагадує той рай, який, за дідовими розповідями, був тут у довоєнні часи (не кажучи про всі ті психологічні проблеми, які з’являються в дівчинки-підлітка в новому середовищі). Авторка зачіпає безліч проблем, пов’язаних із болісною інтеграцією кримських татар у свою стару-нову батьківщину, послідовно уникаючи категоричних узагальнень, особливо в національних питаннях. Скажімо, місцеві однолітки спершу знущаються з Сафі, але трапляється серед них і росіянка Лєна, яка заступиться за дівчинку і стане її подругою. Або таке: кримські татари принципово не довіряють місцевим , але саме місцевий Андрій почне дбати про Зарему, яку покинув із малою дитиною на руках чоловік-киримли, а потім і долучиться до кримськотатарських акцій протесту. Також і дід Сафі шукатиме порозуміння зі старим росіянином Аркадієм Якубовичем, який живе в його дивом уцілілому колишньому домі: виявляючи повагу, росіянин навіть розмовлятиме з «дідусем» кримськотатарською і запевнятиме, що після їхньої депортації життя на півострові змінилося, і не в кращий бік; але, звісно, він відмовиться звільнити дім, у якому прожив не одне десятиліття (і його позиція читачеві буде теж зрозуміла). Нарешті в романі згадано і одну документально не до кінця підтверджену гіпотезу – про жорстоке знищення 1944 року кримських татар із Арабатської Стрілки, яких радянське керівництво начебто не встигло депортувати разом із усіма іншими, тож потім просто втопило в морі, замітаючи сліди. Та й тут авторка буде до кінця «коректною», поінформувавши читача в післямові про неостаточність висловленої гіпотези. У романі історія цієї вигаданої, хоч і узагальненої з численних реальних досвідів, родини кримських татар завершиться більш-менш позитивно. Хоч відкритий фінал і не гарантує стабільного «завтра», але «нині» вони таки отримали дозвіл на проживання і, знайшовши сяке-таке порозуміння з новими сусідами, беруться за відбудову зруйнованого дому; а Сафі, нарешті теж інтегрувавшись у новий для себе світ, зуміла полюбити його і навіть разом із дідом відшукала тут затерті сліди «омріяного краю», який поєднав її з давно померлою бабусею. В реальне, а не гіпотетичне, «завтра» читача повертає тільки авторська післямова, написана далекого, ще ніби "до-історичного" 2008 року, де Лілі Хайд коротко окреслює тодішнє становище кримських татар, чия культура, пише вона, «становить невід’ємну частину сучасної Кримської Автономної Республіки в складі України». Ще дивніше читати нині тільки наступне речення, ніби із зовсім «паралельної» дійсности: «Найважливіше, що немає війни».

7 понравилось

100

Отзывы о книге Омріяний край

Омріяний край

Комментарии 0