Коли в нас у сідниці шило, ми не завжди здатні до розважку. Ми тоді найменше думаємо про інших.

Тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя.

Вона все-таки існує на цій землі – любов, і, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні.

Всім нам по-своєму десять років…

Чоловіки – наче малі діти бувають. Нам же, любонько, бути дітьми не випада…

Все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати.

Високу печаль пережила стара, відчуваючи на собі нову хвилю такого прив’ядання, – їх проходить, тих хвиль, за життя кілька. Вже вона не літня жінка, а стара, – від тієї думки все в ній і щулилося, й раділо, відчувала страх перед темною прірвою часу, який лежав перед нею, і водночас ту незбагненну силу, що вабила її увійти і в ту прірву.

Вічність є там, де думають про народження.

Любов — це і є рух до спокою. Ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі. Не стопчи даремно квітки, не зріж без потреби дерева, не вбий звіра, тобі недогідного, ані комахи. Хай пташка летить собі в небі — без неї воно порожнє й глухе, хай вуж повзе собі по траві, а ящірка гріє боки на камені. Не заважай плодитися й множитися великому живому світові, бо не твоєму розумові збагнути велику машину рівноваги!

Всі настанови мають рацію, вони даремно не даються. Ми народжені до чогось одного й не повинні переступати меж.

Я раніше гадав, що кожну річ можна пояснити, але тепер мене посів сумнів. Бо коли не можна пояснити кожну річ, для чого нам розум?

Щодня ми живемо, щоб померти на ніч і знову народитися вранці. Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв'язувати найхимернішу з загадок — темряву. Але приходять такі хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тоді на нас звалюється ієрогліфічне марення неба, і ми намагаємося його прочитати, щоб віднайти спокій. Це не завжди вдається, адже людина — денне створіння і для якості її думок потрібне сонце.

Все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати.

Кожна людина — щось таке, що ніколи і ніяк не повториться, відтак не повторюються й людські історії.

Люди можуть цілий вік прожити побіч одне одного, цілий вік дивитимуться вони одне на одного і ділитимуть хліб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподівана музика звучить часом у їхніх серцях.

Я раніше гадав, що кожну річ можна пояснити, але тепер мене посів сумнів. Бо коли не можна пояснити кожну річ, для чого нам розум?

"Я астроном, - думав він, - і призначений читати небо. Але я така ж людина, як і всі, і те, що порушую відвічний закон про денне призначення людини, мститься на мені. Земля захоплює мене у свій полон як і кожного іншого. Тому безсонні ночі мені так само нестерпучі, як і всім..."

Любов цей світ ушляхетнює.

Молоко в їхніх чашках перетворилось у білий лід, перетворились у лід і вони самі.

Наша доля незавидна: вірять у тебе - живеш, не вірять - умираєш.