Дім на горі

Земля... це клубок, сплетений сіткою. Немає в ньому нічого даремного й марного, але не кожному дано це зрозуміти.

Цікава, незвичайна книга. Символічна, образна. Спочатку, поки сюжет не зацікавив, мені було нудно, а потім і на мене вплинула магічність книги. Вона складається з двох частин - повісті-преамбули "Дім на горі" і збірки історій "Голос трави".

Найбільше мене вразила повість-преамбула "Дім на горі", в якій розповідаються такі цікаві, з однієї сторони реальні, життєві, а з іншої - фантастичні, казкові історії. Історії жінок і чоловіків (але більше таки жінок), історії про те, що все повторюється і час ходить по колу; про те, що все вже давно, ще до нашого народження, було написане.

Життя героїв зображене в якомусь уявному світі, однак, якщо пригледітись, то можна зрозуміти, що той світ майже нічим не відрізняється від реального. Ті самі люди, ті самі прагнення, амбіції, протиборство добра і зла, пошук самого себе та сенсу життя.

Той дім на горі - основа всієї повісті. Кожна людина прагне мати свій дім - місце, де буду відчувати себе у безпеці, затишно, комфортно. Місце, де поряд будуть битися кохані серця і тепло їх слів будуть зігрівати душу в похмурі дні. Той дім на горі - казка, його мешканці чи прокляті, чи обдаровані. Вони - жінки, історія яких повторюється з покоління в покоління. Інколи туди приходять чоловіки: чи таємничі прибульці-птахи, чи суджені. Лише від тих, хто нап'ється води з рук жінки, народжуються дівчатка. А хлопці народжуються від тих прибульців-птахів, які приваблюють жінок, обманюють їх. І ніколи жінки не бачать, як же ті сірі птахи з"являються на горі, вони неначе просто прилітають, а потім так само, таємниче, зникають. Зате залишають синів, чия доля бути митцями, вічно у пошуку власного місця в житті.

Рекомендую читати тим, хто полюбляє такі напів-казкові історії або просто любить українську літературу.

Є речі, котрі передаються в сім’ї від родича до родича, як сімейна реліквія. Це може бути годинник, книга, коштовності, або фотоальбом. А уявіть собі дім, котрий вважають родинним спадком. Тільки не думайте одразу в матеріальному напрямку. Трішки вийдіть за рамки власної фантазії і уявіть собі будинок, як щось живе. Де співіснують усі його власники. Теперішні, уже померлі і ще не народжені.

І дім цей на високій і стрімкій горі. А гора ця манить до себе. Вона нашіптує мелодії, котрі підхоплює стрімкий вітерець і розносить, ген далеко за ліса і луки. А травичка ніжно колихається в такт пісень жінки, котра сяє. І так це усе мило і красиво, що серце стискається від цієї ідилії. І буде це завжди, допоки не підніметься на гору котрийсь чоловік.

Та так нахабно увірветься у це чарівне місце. Усе порозкидає, заплямує усю душу і забере з собою спокій. Бо він чорний з лакованими туфлями. Так було написано долею. Він не міг вчинити по іншому. А вона знову, як і її попередниці, пішла за ним. І віддала усю себе. Разом з піснями.

А потім старенька довго буде бубоніти нарікаючи на ці ліси, звичаї, пригоди, на цей дім і на неї. А що вона? Хіба вона могла вчинити по іншому? Адже усі так робили, і та що бубонить, також колись вибігла в сад йому на зустріч. І наступні теж вибіжуть.

А час іде. Усе залишиться на своєму місці. Але її сяйво буде тільки рости. І манити до себе усіх. Але цю гору не так і легко підкорити. Вона така підступна, то відступ зникне, то каміння покотиться. А деколи і сам Хлопець введе в оману підкорювача висоти. Бо так було уже давно задумано.

Але одного світлого ранку старенька перестане бубоніти і прислухається до шепоту гори. І почує десь далеко тихенькі кроки. Він таки іде. Але чи дійде? А якщо дійде, то чи Галина дасть йому напитися цієї кришталево чистої води? І чи напише про це у свій блокнот козопас Іван?