То ось із чим, мабуть, доводиться стикатися одруженим чоловікам. Гупання дверей і тиша. Обід на самоті. Коли апетит, нагнаний довгим днем надворі, потім відпочинком у ванній, і задоволенням від спокійного вечора біля багаття, тихою бесідою, лінивим спогляданням за руками, білими й крихітними, на тлі шитва, зникає. Як бадьоро вбирався я до обіду, йшов коридором, стукав у двері будуару, зустрів її на стільці в тому білому халаті, із заколотим на голові волоссям. Як легко було ділитися цим настроєм, створювати своєрідну інтимність, від якої перспективи на цілий вечір вимальовувалися лиш найтепліші. І тепер сидіти на самоті за столом, із біфштексом, на який мені настільки було начхати, що я б не відрізнив його від підошви. А що робила вона? Задмухала свічки, запнула завіси і лежала на ліжку в темній кімнаті? Чи, може, заспокоїлась і сиділа спокійнісінько в будуарі, витерши сльози, вечеряючи з таці, роблячи перед Сікомбом вигляд, що все в порядку. Я не знав. І мені було байдуже. Емброуз мав рацію, коли повторював, що жінки —це інша раса. Одне я знав точно. Я ніколи не одружуся…