Маруся Чурай

Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок – і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться – Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, –
її піснями плакала Полтава.

Мій біль в мені. А я у цих степах.

Приходишь в мир ты чистый, молодой,
уходишь - весь измученный, седой…

Я складываю в душу все минуты,
и горько, словно за свою вину.
Хоть не имею на земле приюта,
но знаю землю вширь и в глубину.

Чем на подходах ближе мы к столице,
то тем прочнее люди запираются.

Приветливые кладбища бывают -
шатёр небес - и нету ни следа.
Живых живые часто убивают,
а мёртвые не тронут никогда.

На свете приведений много разных,
а здесь покой,
давно уснуло зло.
Ведь кладбище - оно, поверь, не страшное.
Душа, бывает, лишь взмахнёт крылом.

Мене потрібно любити.
А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

А люди судять, їм аби причину.

Стару людину ганити негоже.
Та й, власне, що ж, відомо вже давно:
співає кожен, хто якої може.
І так співає, як йому дано.