Грішниця

Не часто читаю сучасну українську літературу. Цього разу якось книга сама трапилась до рук. Просто зайшла до крамниці і книга сама мене обрала. Так іноді буває.
Ця книга написана мінорними фарбами, її можна вважати осінньою: морок, дощ, густі тумани, скована кригою вода, голі дерева гнуться під пронизливими вітрами – все це співставляється з настроєм, та мабуть і з життєвим шляхом, головної героїні роману – Лариси.

Важке дитинство, його майже не було: батьки заглядали в чарку, єдиними прикрасами матері були синці, єдиним харчем - потайки вкрадена «закуска» у батьків, холодний будинок, зґвалтування, смерть двомісячної сестрички, що була єдиним світлим промінням в житті Лариси. Далі - дитячий будинок, домагання директора, життя все жорстокіше ставилося до неї. Але Лариса, що мене дуже вразило, не обізлилася на людей, вона вірила в доброту людей. Адже, якщо є чорне, то є і біле. Не переживши нещастя ти не можеш по-справжньому цінувати щастя. Подальше життя приготувало для Лариси терновий шлях, пройти яким не поранившись просто неможливо. І вона ранилась до крові. Тяжка доля у героїні, просто не передати словами. Краще прочитайте.

Взагалі, ця книга написана в популярній нині манері, де дія відбувається паралельно: теперішнє і минуле ділять книгу на чорне та біле. Звісно, чорне то минуле життя, а біле - теперішнє. От і настрій, і емоції від книги, які вона викликає, такі ж «смугасті». Тут взагалі немає нічого, що можна охарактеризувати словом «добре», є лише крайності – «дуже добре» або «дуже погано».
Дуже сподобалась манера написання роману-сповіді. Неквапливо, але не розмито, просто сповідь зраненої душі. Книга написана чудовою лексично різноманітною мовою, мальовничі описи природи, прості «душевні» діалоги. Коло тем піднятих в романі надзвичайно широке та різнобічне. Це якісна українська проза. Рекомендую.

Я невіруюча, але ця фраза мені подобається.

Важко вибратися із пекла, якщо твоє життя там не закінчилося, а почалося.
Важко мати хоч якісь моральні цінності, якщо змалечку хоч якогось прикладу для наслідування годі було й шукати у найближчих.
Важко тягнутися до добра, коли ти постійно повертаєшся в ті низи, з яких так прагнеш вирватися.
Це одна із тих книг, над якими не соромно і поплакати. Я щиро вірю, що тут немає передозування у негативі, бо тисячі людей живуть так, як Лариса: адже що може чекати на дитину, яка нікому і ніколи не була потрібною? Все СТРАШЕННО логічно. Згадайте історію Оксанки Макар, від якої два роки тому жахнулася Україна.

Книга важка, і на хеппі-енд я не сподівалася. І, якщо чесно, я в нього все ж не повірила. Хоча в ідеалі так і має бути: за все пережите має воздаватися, але в житті чомусь так не завжди складається.
Але все рівно варто берегти в собі хоч краплину чогось хорошого, як не для себе, то для когось іншого - ніколи не знаєш, наскільки важливим воно виявиться для чиєїсь загубленої долі.
А ще книга ця про те, як важливо вміти простити і відпустити. Бо інакше не буде в твоєму життя місця для чогось нового і хорошого - доки там припадає пилом твоє минуле.

Меру нужно знать!

Этот роман - набор ужасов, неприятностей, проблем, опустившихся на голову бедной женщины, несчастной героини, жертвы обстоятельств и, я подозреваю, кармы. Потому что концентрация кошмаров превышает всевозможные кармические законы: насилие в семье, убийство, алкоголизм, наркомания, изнасилование, торговля людьми, самоубийство, страшнейшие болезни (рак и СПИД), проституция, убиение младенцев, избиение: младенцев, беременных, детей; проституция, тяжелая беременность, пожар, утопление, повешение, оружие, сиротство, интернат, инцест, бродяжничество и Чернобыль как апофеоз.
Что ни страница - то боль, смерть, отчаяние, слезы, истерики, плач и рыдание. Кошмар и неправдоподобность.
Квинтэссенция национальной литературы: женщины голосят, мужчины бьют женщин, дети умирают, женщины продаются, мужчины - козлы. В реальной жизни все совсем не так. Не совсем так концентрировано. Иначе все превращается в фарс. Но мы не знаем меры, поэтому не удивляет всеукраинская премия за такое - Украина любит выпячивать свою боль, а с нею и неполноценность. Этот ужасающий комплекс жертвы, присущий нашим женщинам, выросший из глубины веков, это самоунижение, самоуничижение, самопожертвование, имманентный мазохизм, закомплексованность - надеюсь, когда-нибудь ТАКАЯ женщина перестанет быть национальной героиней.

Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її — і вони отримали бажане, а вона — невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони. Позаду залишаються понівечене життя в родині пияків, чи то дитбудинок, чи то дім розпусти, зґвалтування за зґвалтуванням і син, якого в неї вкрали…
Читаючи книгу, не могла повірити, що на долю однієї жінки може випасти стільки нещасть. З кожною новою бідою все більше хотілося чогось світлого, чогось прекрасного або хоча б спокійного. Навіть не думала, що знайдуться сили все пережити,але правду кажуть, Бог не дає нам того, чого ми не зможемо винести.
Книга - супер!!! Усім, хто любить життєві історії, РЕКОМЕНДУЮ!

Коли людині страшно комусь розповісти свої таємниці, їх можна викласти на папір. Саме так вчинила Лариса, головна героїня книги Олени Печорної.
Лариса з'явилась на подвір'ї сільської знахарки, старенької Марії Степанівни абсолютно неочікувано. Хто може приїхати сюди, в глухе село Чорнобильскої зони? І чому? Молодим би жити у великих містах, а тут...доживают старенькі свого віку. Про своє минуле обидві жіночки мовчали: в Марії Степанівни помер єдиний син, чоловік просто згас, це було наслідком найстрашнішої ядерної трагедії ХХ століття; Лариса ж ніяк не могла розкрити своє життя, а воно насправді виявилось страшним: батьки-алкоголіки, вбивство любої сестрички; дитбудинок; зґвалтування тим, кому за це нічого не буде...А далі настрашніше - хвороба єдиного та такого дорогого синочка. Заради врятування найдорожчої людини в житті Лариса стає повією, навіть робить, якщо можна так сказати в даному випадку, кар'єру - приймає лише елітних клієнтів. Вона не знає, що на неї очікує в подальшому, адже її дитя викрадають.
І ось Лариса вже з невиліковною хвобою починає нове життя з такими ж нещасними людьми, які у свій час втратили найдорожче - хто дитину, хто кохання всього життя, а хто й потерпає від чоловічих побоїв.
Але, коли жінка сильна, вона обов'язково витримає всі жахіття, які тільки можливі.
Насправді, це шокуюча своєю жорстокістю історія життя звичайною жінки. Чи можна її засуджувати? На мою думку, ні в якому разі - Лариса з самого дитинства любила, відчувала і мала велике сердце.