Павутинка

Экстерьер. Глубоко традиционная Япония накануне второй мировой. Акутагава, начитавшийся европейской и русской классики, при поддержке лечащего врача в 36 лет финиширует вероналом, произнеся коронную фразу "Bon'yaritoshita fuan", иначе "vague uneasiness", означавшая то, что на него навалило неопределённое беспокойство. Такова самурайская эвтаназия.

Интерьер. Где мои 17 лет... Аутопсия морализма. Правосудие, местами и очень местами радикально гуманистическое; жуткая асоциальность с уровнем раскаяния, не совместимым с жизнью. Если верить переводчикам (в переводе А. Стругацкого только коан "Нос" и унылая "Бататовая каша"), написано просто, увлекательно и доступно поучительно в форме притч. Рюноскэ, конечно, мастер короткого рассказа, но это далеко не то, что Чехова, скажем, почитывать - жизнеопровергающе. Главное не заморачиваться на личных подробностях, там же представленных отрывками писем - вот где действительно бататовая каша.

Тримаю перед собою книжку невеликого формату з триколірною обкладинкою. На перший погляд нічого особливого. Але простота – це саме те слово, яке найкраще характеризує стиль написання Акутагави. Ніякої поетики, нічого зайвого, жодних ліричних відступів і моральних настанов. Всі ідеали реалізму втілились за сто років після Cтендаля. Проте за цією видимою простотою прихована душа одного з найвеличніших світових класиків.

В книжці лише 23 історії, 23 життя, включаючи самого Рюноске. За їхнім розташуванням можна прослідкувати й весь життєвий шлях автора. „Расьомон” – це історія розвитку людини, переходу від одного стану в інший. Так само й на початку життя Акутагава обирав свій шлях. Як і слуга, що, піднявшись по східцям брами, став злодієм, автор, переступивши через внутрішній моральний конфлікт, стає письменником. Після цілком серйозної новели з будистською філософією, читаємо „Ніс” – оповідку про монаха, що просякнута тонким гумором, хитросплетінням звичайних побутових проблем та духовних устремлінь.

Роки життя Акутагави – це падіння завіси між заходом і Японією, напливу нових культурних віянь і насадження християнства в синтоїстському світі, роки російсько-японської та першої світової воїн, роки кризи імператорського правління. Все це глибоко переживає сам автор з його чуттєвою натурою. „Нанкінський Христос” і „Усмішка богів” оповідають про феномен японського християнства. Такі чудові замальовки, як „Вагонетка” та „Апельсини” сяють від любові Рюноске до звичайних людей без титулу і роду, прекрасних в своїй простоті.

Що важливіше: життя людини чи мистецтво? Чи оправдані такі жертви? Ці питання піднімаються в „Пеклі”. Для нас, людей, що звикли до закладеної в Декларації норми про вищість людського життя це питання видасться диким, але…чи дійсно так важливо життя однієї людини? Чи, може, все-таки витвір мистецтва, на якому виховуються мільйони людей? „У країні водяників” сприймається на двох рівнях: перший – текст – казочка про водяних створінь, і другий – підтекст – країна водяників – нацистська Німеччина, душевнохворий „23” – люди, що бачили згубність нацистських ідей та агресію з боку Гітлера, ну і, відповідно, психлікарня – це світ, що закривав на це очі.

Завершує збірку повість і остання сторінка „Життя ідіота” Акутагави. Його останній подих в нашому світі. У 35 років з тим же тонким гумором, присутнім у всій його творчості та незбагненною тугою пішов з життя геній неореалізму.
Читайте й думайте над прочитаним...