Даже если в школе читали эти повести, я об этом благополучно забыла.

Повесть "Людина".

И тут , после прочтения, вспомнились два выражения: " ̶Ж̶е̶н̶щ̶и̶н̶а̶ Собака - лучший друг человека" и " Тварь ли я дрожащая аль право я имею?". Повесть о зависимости женщин от мужчин. О бесправии женщин. О том, что женщины должны иметь возможность учиться и работать без разрешения и оглядок на мужчин. Женщина - это тоже человек с теми же правами, что и мужчина, а не друг человека. Именно об этом,чтобы у Алёнки был выбор, а невынужденное замужество.Чтобы Ирина, даже овдовев, имела выбор, а не только жизнь вдовицы. Чтобы пьянство, безработность главы семьи не била по детям-дочерям.

"В неділю рано зілля копала".

Эта повесть интереснее "Людини". Красивая повесть, которая прямо дышит западно-украинским колоритом. Природа, обычаи, обряды. Два села и столько судеб. Все переплелось так, что кажется невероятным. Повесть, которая берет за душу. Жалко всех. Так и хочется взять и переписать,чтобы всё было хорошо. Чтобы не пришлось разлучать мать и дитя, чтобы не сталкивались с таким трудным выбором, а если и разлучили, чтобы не было той встречи, чтобы... чтобы конец был другим.

Очень удивил совсем "другой" украинский язык. Это не сегодняшний классический(академ) язык и не местячковый суржик. Может быть, так говорят на Западенщине, не знаю, но сначала очень непривычно было читать.

Грустная история о жизни. О обычной ничем не приукрашенной жизни. Мне кажется, что в школьной программе такие книги читать слишком рано, поскольку в таком возрасте мы, в большинстве случаев, еще и сами не жили, и поэтому не в состоянии в полной мере оценить произведение, а возможно даже и понять. К примеру я очень сомневаюсь, что в пятнадцать лет я бы понял ту боль, которую испытала главная героиня в финале истории. Я бы прочитать прочитал, но в полной мере, как сейчас, не осознал бы этот конец, всю его глубину. То же самое и на протяжении всей книги. Я сопереживал главной героине и надеялся, что в конечном итоге она обретет свое счастье, но жизнь внесла свои коррективы. В подрастковом возрасте в связи со столь юным беспечным мышлением подобное сопереживание у меня бы не возникло, поскольку в голове еще во всю бушевало детство и мир виделся через какие-то детские очки. Соответственно, даное произведение показалось бы мне совсем не интересным и скучным, поскольку никаких увлекательных событий в нем не происходило. А вот, читая сейчас, я не мог отроваться и поглотил все за один присест. И весь мой интерес был построен только на сопереживании и несправедливой жизни. Надеялся увидеть сказку со счастливым концом, но ведь и в жизни далеко не всегда так получается. Думаю, если бы здесь был более позитивный финал, то история мне бы понравилась куда меньше. А так она зацепила за живое.
Оценка 10 из 10

Попри те, що книгу прочитала втретє, вона цього разу відкрилася мені новим боком.
Власне, для мене це не твір про жінку, що вважала себе рівнею чоловікові й тому мала право на свідомий вибір. Як на мене, це повість про те, як рівноправну чоловіку жінку (врешті-решт, людину) примусили (люди, обставини, власні почуття й - розум) чинити всупереч її бажанням. Адже інакше як самопожертвою не можна назвати фінал книги. Віддатися за нелюба, до того ж, нелюба значно за неї черствішого, неспроможного її зрозуміти, вчинити це, поховавши у душі щире, справжнє почуття до іншого, - це справді невимовно боляче, страшно і... неминуче?

Чомусь не прочитала я цей твір у школі, що на правду став би мені дуже до душі.
Стиль Кобтлянської ні з чим не сплутаєш в нім є характер і самобутність. Красива мова, жива та справжня. І думка істотна у всій повні розкривається перед нами.
Через пів століття опісля Кобилянської, по цій темі так співзвучно написав Василь Симоненко найкращий, як на мене, епіграф:

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Історія нещасного кохання легендарної української співачки, поетеси Марусі Чурай вже понад 4 століття не залишає байдужими вітчизняних митців. Згадаймо хоча б роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Свою інтерпретацію любовного сюжету представляє Ольга Кобилянська у повісті "У неділю рано зілля копала". Імена реальних постатей тут змінено, дія теж відбувається не в Полтаві. Основну увагу письменниця звертає на мотив зради. Цікаво, що Кобилянська більше крокує не за реальними фактами, а за народною піснею "Ой не ходи, Грицю...". Достойна читання, версія історії Марусі Чурай не залишить вас байдужими.

Ото нема чого морочити двом дівчатам голову, бо може така інтрижка закінчитися дуже печально!
Насправді навдивовижу цікава історія. Я не можу пригадати, чи є цей твір в шкільній програмі, якщо і є,то чомусь він не відклався в моїй пам*яті. Але історія справді варта уваги. Мальовничі краєвиди українського пограниччя, два села, одна історія. Тут гармонійно переплітаються кілька доль, сплітаючись в барвистий вінок життя, де є і сумні, і радісні квіти. Біля українського села оселяється циганський табір, в якому стається жахлива подія: молода заміжня циганка народила білу дитину, зрадила свій рід і свого чоловіку. Тяжко карається зрада в циганських звичаях, часом навіть смертю, але дівчину напоюють трунком та без свідомості вивозять в поле. А дитина зникає без вісти. В той час в сусідньому селі в бездітній заможній родині зростає білий красивий хлопчик, котрому судилося розбити не одне серце.
Історія про перипетії долі, про вибір та кохання, що розгортається в красивих гірських пейзажах, захоплює та чарує. Ольга Кобилянська - майстриня слова, вміє намалювати картину історії так, щоб неможливо відірватися від читання ні на мить.

Життя пливе, реалії перетікають і адаптуються, а проблеми лишаються ті ж. Особливо, коли справа стосується кохання. Кохання одного хлопця і двох дівчат.
⠀
Кобилянська, звернувшись до народної пісні "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", виплела з неї дивовижну й поетичну повість, яка буквально дихає колоритом угорського пограниччя. Два села і три долі, які сплітаються у клубок, котрому лише один кінець. Трагічний. І це все на тлі захопливих гірських пейзажів, бурхливої ріки, струнких смерек і червоних, наче кров, маків.
⠀
Повість ніколи не втратить актуальності, бо із покоління в покоління ми будемо наступати на одні ж ті граблі. Інколи навіть танцювати на них.
⠀
До речі, саме ця повість надихнула Марув на "Hellcat story" - чотири кліпи, в яких поступово розвивається вся історія фатального кохання. Подивіться перед прочитанням, прочитайте, а потім передивіться ще раз і здивуєтеся, скільки відсилок вплетено не тільки у відеоряд, а й сам текст пісень. Моє улюблене - "Why am I sad? Why am I so sad?".
⠀
ІМХО, це кристально чиста естетика, це мистецтво. Це те, як варто впливати етномотиви у сучасну музику.
⠀
І так, Кобилянська - це любов. Вона чудово пише, її мова ллється рікою і вражає глибиною.

Чим жінка гірша від чоловіка?

Героїня. Ось в кого я закохалася з самого початку - в Олену Ляуфлер. Її погляди, її вільнодумство, її нескоренність - усе це мені невимовно імпонувало. Я так хотіла, щоб дівчина змогла довести батькам, що вони не мають права самостійно вирішувати її подальшу долю, керувати її життям, змусити її любити, або хоча б мовчки терпіти. Її палкі й щирі промови були ніби прочитані з моїх думок.

Але. Є одне але. Я була впевнена, що жінці вдасться досягти вершин, довести, що вона мала рацію, що вона буде щаслива поруч з чоловіком, який би її підтримував і розумів. А Олена пала жертвою гніту обставин, як і багато інших до неї та після неї. Вона була змушена поступитися своїми принципами заради благополуччя родини, це була її жертва... А мати її прийняла. Не цього я очікувала й не цього хотіла. Тому враження трохи зіпсувалося.

Перше що хочется сказати - повість написана у досить «не стандартному» стилі, з особливостями мовлення закарпатського регіону, і попервах читання буде даватись доволі складно, але ж часом око звикає, і ти в же «як риба у воді». «В неділю рано зілля копала...» сподобається любителям українського фолькльору, у книзі неймовірно мальовничо зображена природа, пори року, звичаї, обряди. Любовні відносини також показані дуже романтично, переживання героїв, розвиток їхнього кохання; чисте, щире кохання в самому справжньому його прояві. Особисто мені на останніх сторінках не вистачило розкриття характерів героїв, психологізму, в один момент книга почала піднімати градус напруження, відчувалась кульмінація, але кінцівка понизила цей градус. Не дивлячись на це, однозначно 5 із 5.