Двенадцать обручей

Очень захотела прочитать эту книгу еще в 2004 году, когда купила её для мамы на украинском языке в первое своё самостоятельное посещение Украины. Что-то меня зацепило в ней, хотя я просто пролистала её и прочитала выборочно некоторые фразы, читать на украинском мне всё-таки тяжеловато. В 2008 году я её купила уже на русском языке (примечательно, что купила именно во Львове).
Пока читала, меня бросало в разные стороны от «нравится» до «коробит». Тема хорошая, обстановка располагает. Любовь австрийца к городу Львову мне так понятна, приятно было встречать знакомые названия улиц, а вот в Карпатах я не была, но так наслышана, что кажется, что была. Понравилась история про поэта Антоныча, творчество и жизнь которого переплетены с историей, рассказанной в этой книге. Клип на песню «Старый Антоныч» даже захотелось посмотреть. Но потом вдруг почувствовались лихие 90-е и мне стало ужасно жалко этого австрийца.

Мені особисто було дуже цікаво читати першу главу тому, що реалії життя українців відображені дуже чітко та характеристика, опис минулого ГГ віщували не менш захопливу розповідь. Не так сталося, як гадалося. Нажаль. Можливо, колись продовжу знайомство з Андруховичем, бо чула, інші його книги більш вдалі за "Дванадцять обручів".

"Дивна справа мрець. Переважно вони трапляються нас значно рідше, ніж усі інші люди."

А ви знаєте, що я люблю Андруховича? О то моє давнє, можна сказати перше кохання-зачарування, серед сучукрліту. Якось на першому курсі  викладачка укл.літератури, проронила фразу "сучасні поети, як от, всім вам відомі Бубабісти..." А була то доінтернетівська доба, і що я могла знати про тих загадкових поетів? Та нічого. В підручниках їх не було, як і в інфополі телебачення-радіо. Але наступного походу в книгарню, при Могилянці, а тільки там тоді можна було знайти якийсь не маскульт українською, я придбала Московіаду. І понеслось. Бо ще добрих років 10 купувала все, що виходило з під його пера. Все, точно все. Хоч не можу сказати, що це така висока, серйозна Література, щось грандіозне чи не забутнє. Ні тоді ні тепер, ні. Бо є у Патріарха хороші книги, є й не дуже. Але любити - це приймати все як є, а не критикувати за недоліки. Та з часом я змінилась, змінився світ, познайомилась з іншими і поступово перше літературне кохання забулось. І з відстані тепер можу по новому подивитись на цей феномен. А для цього прийшов час перечитати. Так перечитати і можливо розчаруватись, тут вже як вийде.

Що ж мене зачепило мене тоді в 2004-му? Перш за все - Мова. Мова якась така жива, не стерильна совкова, не вилизана мова, але й не жаргонна чи діалектна. Якась інша, смачна, цікава тональність. Ота мова якої в моєму російськомовному Київському оточенні бракувало, як повітря. Тим то він мене і підкупив. Бо все, що з тої сторони Збруча приходило, автоматично ставало "своїм". Зараз цього так не відчувається, але перше прочитання давало саме такий ефект.

Та повернусь до того, з чого мала почати, до Двенадцати обручів. Бо власне їх я перечитувала в ці зимові свята. Їхала на різдво в гори і взяла з собою книжку, про яку пам'ятала дві речі (про другу трохи згодом), а перша: там персонажі їдуть чомусь у Карпати на закинуту метерелогічну станцію. На станцію я звісно не їхала, але зимові свята, нічим від книжних весняних не гірші.

І власне ні сюжета, ні що то за обручі я не пам'ятаю, тож читатиму як вперше. І одразу пригадала, що ілюстрації от що мені тут сподобалось. Ці фото занедбаних, обшарпаних 90-х, таке життя без прикрас, як не ретушована, не гламурна картинка, в противагу тогочасному глянцю, мене підкупила.

Безсюжетна книга, вона не для всіх. І мабуть це багатьом не подобається. А мені так більше схоже на життя, а не книжну сконструйовану  історію. Люди, це ж просто карнавал, переберія, містерія, не шукайте тут сенсу і правди. Так історія стає документальнішою і більше віриш в те, що десь по Львівських вуличках досі ходить старий Антонич.

Ось власне і він той другий спогад. Богдан-Ігор лемківський поет, подарунок, відкриття мені від Андруховича. Дякую Метре. Бо саме тут я вперше про нього прочитала, та раптом в той рік почала звідусіль чути про забутого поета. Наче досить одного разу викликати дух, щоб він оселився привидом у розмовах, вигулькуючи то тут то там.

А загалом,  тоді, все це було актуально і в дусі часу, мабуть. А зараз? Написане сприймається, так само добре, проте, якось по іншому. Це як порівняти свіжу малину і малинове варення. Отак і тут.

Як воно вдруге увійти у Прут?

Орфейно.

Прочитайте і зрозумієте.

Книга неординарна... Трошки важко читається за рахунок переплетінь української мови, суржика, матюків... Хоча це надає певного колориту і реальності (всі ми так "не чисто" зараз спілкуємося)..
Спочатку книга йде туго, але потім вчитуєшся і стає цікавіше з кожною сторінкою...
Чудова оповідь про Антонича, хоча і не без художнього домислу...
Вражаюча любов австрійця до Львова, Карпат... Все таки нашу країну любити простіше,коли в ній постійно не живеш))
Але думаю усієї глибини книги я таки не осягнула...

Год назад слушала аудиокнигу на языке оригинала (украинский) в авторском исполнении: была заворожена, заинтригована (первое знакомство с Андруховичем). Всё показалось мне гармоничным и совершенным: музыка и поэтика языка, исполнительские интонации и тембр, сюжет, философичность, национальный колорит, ирония, суржик, .. etc. Решила во что бы то ни стало прочесть глазами, и вот - перевод на русский.... Интересно стало, как выглядит "наш мэтр" глазами читающего в переводе, хоть на "близкий", но другой язык?

Текст (перевод) резал глаз и царапал душу, гнал к словарям и окружающим (сравнить, убедиться и возмутиться вместе со мной).
Многочисленные загадочные непереведенные выделения курсивом повергли в недоумение (говорят - авторские стиллистические и речевые особенности; но для того и переводчик, чтобы над ними работать?!)
Перевод, во-первых, произвёл впечатление подстрочника и черновика в художественном отношении, а во-вторых - он просто кричит и просит о комментариях в смысловом.
Это - другое произведение, от этого перевода только потерявшее. Жаль.

Но для знакомства с современной украинской литературой, наверное, произведение вполне достойное. Мне трудно судить после шикарной украинской аудиоверсии: всё же , литература, в первую очередь, - искусство слова.)
А по смыслу: сюжет лёгкий и увлекательный, ненавязчиво разбавленный всем, что присутствует в современной жизни. О глубине же судить можно только правильно поняв написанное (опять я с претензией к переводу и издателю).

Я точно помню, что купила эту книгу сразу после выхода, потому что о ней писали-шумели-говорили все (во всяком случае, все, кто меня интересовал в то время, то есть обитатели окололитературных кругов). Но вот хоть убейте, я не помню, прочла ли ее. С одной стороны, должна была прочесть. Тогда я вообще глотала книгу за книгой. С другой стороны, читала полностью и совершенно как в первый раз. Абсолютно. Я не вспомнила ни фразы, ни абзаца, ни героя, ни поворота сюжета.

И самое страшное то, что, боюсь, через 10 лет я снова смогу открыть книгу и прочесть, и это снова будет впервые. (Хотя, возможно, я все же не читала ее тогда... Дилемма!)

Да, здесь есть какой-никакой сюжет (но, к сожалению, скорее никакой), здесь есть легенда в основе (но она мало что вытягивает, так как очень смазана) и есть языковые игры (хоть что-то сделано в общем неплохо, но с таким уклоном в грубость, что начинает казать подростковым и очень дешевым китчем).

И есть герои. И они мне не понравились. Разве что Рома. Потому что Карл, он кажется просто идиотом (полжизни ездить в страну и даже на бытовом уровне не понимать ее язык - камон?)... А Пепа, тот вообще мудак и алкаш. Дочь Ромы - непонятно, что она делает, кроме выдумывания обручей. Нельзя было обойтись без спецперсонажа для этого? Про остальных скучно даже писать.

Так что как-то никак. А жаль.

Це перший прочитаний мною роман Андруховича (швидше за все, не останній) та перший відгук на художній твір, на який я зважився (досі писав рецензії чи відгуки тільки на наукові праці). І оскільки пишу, то це є свідченням того, що роман зачепив якісь струни в серці (чи, радше, якісь зони в лобовій частці головного мозку), які не дозволяють звільнитися від нав’язливої ідеї написати відгук.
Роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів” має явні та відзначені критиками (автор отримав Літературну премію Центральної Європи Angelus за цей твір) сильні сторони, зокрема:
1) захопливий та напружений сюжет;
2) майстерне володіння словом;
3) здатність занурити читача в атмосферу оповіді;
4) наявність потужного філософського підтексту;
5) сильний “після смак”, коли герої та події продовжують тривожити читача та спонукати до роздумів ще довгий час після перегортання останньої сторінки.
В той же час, багато моментів в романі відверто не сподобалися:
1) автор ставиться практично до усіх своїх героїв з відвертою зневагою чи навіть відразою. Попри варту похвали демонстрацію Андруховичем свого глибокого знання усіх куточків людської душі (чомусь, в першу чергу, темних), таке зображення героїв створює загалом гнітючу, задушливу атмосферу та залишає важкий осад в пам’яті;
2) практично весь гумор в романі – або чорний, або це репліки чи вчинки п’яного Артура Пепи;
3) хоча весь роман – художня вигадка, в багатьох моментах чітко можна побачити реальні місця, події, історичні персонажі. Тому виглядає дуже дивним й недоречним той факт, що автор очорнює та спотворює ті моменти, які є цікавими і прикрасили б роман і без вигадок автора. Так, наприклад, в романі прототипом директора метеостанції на полонині Дзиндзул є, очевидно, директор обсерваторії на горі Піп Іван – українець, виходець з села Микуличин, магістр географії та метеорології, чия діяльність потребує дослідження (та вигадування не вимагає роботи в архівах). Також надзвичайно цікавою і не потребуючою зайвих домислів є історія гуцульського театру з Краснопілля (в романі – з Чортополя, і вже сама ця зміна назви вказує на темну сутність твору), ідея написати роман про який переслідувала Артура Пепу. Альтернативна біографія поета Богдана-Ігоря Антонича прикрасила роман тільки якщо під “прикрашанням” вважати додавання в роман трагізму та нещастя. Також введення в роман особи директора спортивної школи Малафєя виглядає незрозумілою спробою вилити на читача додаткову порцію негативу;
4) з огляду на те, що оглянувся на своє минуле не Карл-Йозеф Цумбруннен (міфологічний Орфей), а його кохана Рома Воронич (міфологічна Еврідіка, яка, крім того, не дуже й хотіла покидати пекло-Україну), нелогічно та необґрунтовано виглядає його смерть (до того ж описана в деталях на кількох сторінках). З огляду на цей факт не такою вже і вдалою виглядає спроба Андруховича переповісти легенду про Орфея та Еврідіку на новий лад.
5) також не надто вдало описана історія кохання (чи просто статевого акту) між Коломеєю Воронич та Антоничем – те, що втрата цноти Коломеєю сприятиме безсмертю поета, автор доводить надто непереконливо.
Загалом роман “Дванадцять обручів” не можна рекомендувати тим, хто очікує від читання позитивних емоцій. Те, над чим він заставляє задуматися, не додає оптимізму та не пробуджує світлі сторони душі.

Своеобразная книга.

События в книге, переплетаясь, выстраиваются одно поверх другого и в конце концов ведут к кульминации, зениту, вершине, большому буму, оху и аху.

Пересказать или хотя бы описать суть книги будет довольно сложно, так как даже после прочтения, оставаясь в тупике, читатель медленно пытается переварить прочитанное.

Скажу только то, что пусть 90% книги очень туманны, смысл всех событий раскроется лишь в конце.

Иногда казалось, что у автора была цель использовать как можно больше разнообразных слов и понятий. Сделал он это мастерски.