«…Десять днiв я лежав на витяжцi. Колiно продiрявили свердлом, яке видавало звичайнi ремонтнi звуки «вж-ж-ж! — вж-ж-ж!». Пахло паленою кiсткою. Прикрутили до штиря у колiнi мiцнi тросики, перекинули їх через конструкцiю, встановлену в ногах лiжка, закрiпили на кiнцi важезну гирю. Хiрурги сумнiвалися, чи вдасться витягнути сухожилля пошкодженої ноги, адже воно мало б скоротитися за тi два днi, що я провiв у ямi. Скоротитися й зробити мене iнвалiдом. Але сухожилля мене не пiдвело, виявилося напрочуд еластичним. Його вдалося повернути до нормального стану, а тодi вже зробили операцiю, пригвинтивши до стегнової кiстки металеву пластинку.
Запалення легенiв почалося через кiлька днiв. Лiкарi сказали: вiд тривалого перебування на холодi. Я знав, що не вiд цього. Мене вбивало мертве важке повiтря закритого примiщення лiкарняної палати. Пiсля гiрського повiтря, смачного, рухливого, настояного на пахощах ялiвцю та чабрецю, це були тортури — дихати тим, чим дихати неможливо. Вiкон не вiдчиняли, аби не застудити хворих. Коли на кiлька хвилин вдавалося вмовити санiтарку прочинити кватирку, я жадiбно хапав слабкi струменi дощової свiжостi. Коли почалося запалення, провiтрювати категорично заборонили. «Ми попереджали щодо протягiв, — сказав палатний лiкар, — але ж ви не слухаєте…».
Лежати мiг лише на спинi. Навiть трохи повернутися на бiк не виходило.
Можна було вхопитися за високу перекладину над головою й трошки пiдтягнутись. Оце й усi рухи, якi мiг собi дозволити. Штанга слугувала ще й для виклику санiтарки чи медсестри: стукiт ложкою означав: «Гей, хто небудь! Є хто живий?» Мене мучило бажання повернутися на лiвий чи правий бiк. Воно було жагучим, нестерпним. Мрiяв про те, як одного разу мене звiльнять вiд металевих пут i я повiльно повернуся на бiк, пiдтягну колiна до грудей. Яка це буде насолода — змiнити позу, дати нарештi перепочинок спинi, що затерпла, задерев'янiла, застигла.
От де я зрозумiв вовкiв у вольєрах. Сам був зараз вовком у неволi.
Ваша оценка
