Зів'ялі квіти викидають

Зараз нікому нікого не шкода. До цього приходиш через втрати.

Невже життя насправді – прекрасне, якщо перестаєш боятися його?

Тільки людина здатна брехати. У природі брехні не існує. Хіба брешуть дерева, птахи, вода?.. Можна жити бідно, безтямно, дурнувато, легковажно, важко, але при цьому жити чесно - необхідно. Інакше - морок, ніч, смерть... Найстрашніше - втратити віру. Її гублять раз - і назавжди..

Життя таке, яким ми його робимо. Воно дає нам різні випробування, і що незначніша людина, то менше цих випробувань

Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих.

Кохання - це те, що не повинно виходити з голови, воно існує на рівні грудей(але поза серцем, десь посередині, де, як кажуть, міститься 21 грам душі) й трохи нижче від шлунка.

Не грати з почуттями інших, не множити ланцюг болю, не мститися. Можливо, тоді спотворений світ стане кращим.

Люди, що не відчувають любові, рано чи пізно перетворюються на зомбі, на аморфне ніщо, вони незадоволені життям, хоч яким би воно було.

Під час так званого шлюбу - раннього й дурнуватого - я обернулася на кам'яну статую. Бувають такі мужики, які здатні за короткий час перетворити на руїну й шістнадцятирічну.

Життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст.
Можна прожити, не знаючи смаку буйабезу, й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають.
Можна пишатися тим, що знаєш, як смакує ця юшка та якого кольору повинен бути коктейль "Серце Парижа", і дивитися на все це порожніми очима. Як на серіал, у якому діють роботи з людськими масками на кам'яних обличчях...