Зів'ялі квіти викидають

Жодна жінка не народжується заради того, аби зробити кар'єру...Успіх, слава, гроші, прихильники - це може йти лише на доважок. причому досить незначний, несуттєвий. Чоловік може пожертвувати коханням заради всього цього. Жінка навпаки - кине весь цей мотлох заради того, щоб, як кажуть, "знайти рай у курені". Який потім, на жаль, може виявитися, химерним. Чоловік живе в пласкому світі, жінка - в багатовимірному. І невідомо, що краще. У пласкому світі все логічно й зрозуміло, все має виправдання, все - навіть після великого краху - поновлюється рано чи пізно. У багатовимірному все так заплутано, так непередбачувано і страшно. Тому жінки прагнуть приліпитися до надійної поверхні, розтектися по ній, як вода, щоб мати хоч якийсь захист і рівновагу. Але пласка поверхня має здатність перевертатися, і тоді вона знову стає самотньою краплею й падає в океан життя.

Якщо з твого життя зникає кохання і можливість відчувати його життєдайні поштовхи, починаєш нарешті думати головою, вимикаючи серце, мов ліхтар, в якому здохла батарейка.
Адже кохання - не те, що мусить підпорядковуватися здоровому глузду і мати сенс. Воно зароджується на рівні грудей (там, де, як кажуть, міститься двадцять один грам, котрий називається душею) й трохи нижче від шлунка. Тобто там, де завжди болить найбільше.
Голова - ворог кохання. Адже ми всі занадто багато думаємо, аналізуємо, вагаємось. А якщо це так, то хіба можна називати якесь приємне знайомство - коханням?
Кохання - поза аналізом і часом. Воно навіть може не бути приємним, адже зривається в грудях, немов нейтронна бомба. І тим вже не ти, а суцільний хімічний процес, котрий не можна вкласти бодай в якусь формулу.
І не можна запросто вилучити, як апендикс.

Еще никогда она не видела подобной красоты! Но удивила ее не сама красота насыщенной красками осени, а то, что она раньше ее не замечала! Желтые и красные – нереальные, инопланетные! – деревья в своей последней отчаянной попытке сохранить это буйство красок плотно прижимались друг к другу, создавая своими кронами насыщенное, словно написанное маслом, полотно. Ветер колыхал эту насыщенную, густую, как смолу, массу, и все перемешивалось, сдвигалось, а на красном фоне листвы проступали желтые или зеленые мазки. Складывалось впечатление, что тысячи сумасшедших невидимых художников выплескивали в воздух краску прямо из ведер, и она застывала, принимая контуры деревьев и бурых дорожек между ними.