Зів'ялі квіти викидають

Щось не так у тому соціальному явищі, яке так нудно називається інститутом сім’ї. У такому викривленому суспільстві, як наше, цей так званий інститут давно вже перетворився на механізм поневолювання обох статей. З тією різницею, що одні відчувають це одразу після того, як зійдуть із весільного рушника, а інші – набагато пізніше, коли з жахом розуміють, що їм більше не хочеться спішити додому.
Чому так відбувається? На якій стадії ця запрограмована система дає збій? Можливо, вже тоді, коли молодятам розповідають про терпіння, почуття обов’язку, самопожертву та самозречення. І зовсім нічого про те, що... життя коротке і в ньому немає нічого важливішого, ніж гармонія із собою і світом.

І зрозумійте: життя дуже коротке. А ще – воно досить просте, незважаючи на всю поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо. А знаєте чим?
– Чим?
– Тим, що проектуємо свої думки і почуття на думки й почуття ближнього. Коли – сто років тому! – через різні політичні обставини я розлучилася зі своїм чоловіком, аби врятувати його життя і свободу – я була впевнена, що він неймовірно страждає. Сидячи в карцері без води та їжі, без спідньої білизни, із завошивленим брудним волоссям і розбитими губами – про що, ви гадаєте, я думала?! Не повірите: тільки про те, як йому боляче, як тяжко без мене, як самотньо і холодно посеред тієї лютої зими... Ха! Якби я знала, що в цей час він ходить на вистави в білому велюровому капелюсі, який купив одразу після мого арешту (бо ми планували цю покупку разом!), п’є шампанське в “Націоналі” і читає одній театральній субретці уривки зі своєї нової п’єси... Я не хочу грішити, стверджуючи, що він не мучився. Проте в кожного своя міра страждань, свій поріг болю. І не треба перебільшувати, проектувати!