Я, “Побєда” і Берлін

"Хай живе українсько-німецько-чурбанська дружба"

Два часа практически сплошного смеха. Двойное спасибо за это Кузьме (Андрею Кузьменко), так как аудиокнигу "Я, “Побєда” і Берлін" слушала в его собственном исполнении. Время от времени рассказ омрачался мыслью "жаль, что его уже нет с нами", но весёлый голос, засыпая в мои уши шутки-прибаутки на смеси украинского, русского, польского, немецкого и английского не давал мелькнувшей грусти разрастись во что-то большее. Пусть Кузьма Скрябин останется в моей памяти беззаботно-весёлым рассказчиком далёкой берлинской одиссеи. Вряд ли кто ностальгирует по 90-ым годам прошлого века. Что хорошего можно о них сказать? Оказывается, даже грустное можно изложить, посмеявшись над собой и целой беспросветной эпохой. Именно это и сделал Андрей в своей книге.

Шось буває з людьми в такі моменти коли не знаєш, що ліпше сказати і трендиш всяку хєрню.

Сюжет простой: по случаю автору достаётся старая "Победа" (некий художник решил продать её, чтобы освободить место в гараже) и подворачивается "делец" тех времён, продающий манекены (а больше из нашей распавшейся страны вывезти было нечего). Кузьма едет в Берлин! Такая поездка не могла быть лёгкой и простой, но читатель-слушатель смеётся. Смеётся над "нашими", набившимися в тесную чужую квартирку, превратив её в "украинское гетто", над их проблемами (есть, спать, посетить туалет), над случайными развлечениями (пати, неформалы, наркоманы, ночной клуб), над способами заработать деньги.

Кузьма ("вдячний син периферійних комплексів") тоже пытается "сделать деньги", продав свою машину, как антиквариат, и собрав мусор с местных свалок. "Победа" соответствовала своему гордому имени и украсила это необычное приключение. И хоть продать её так и не удалось, зато был совершён обмен: "супер-нефартовий тарантас" на обычный 10-летний "Опель"...

Що тут напишеш? Це Скрябін, і от цим все і сказано. Він завжди живий в серцях українців, хоча з сумом визнаємо, що його серед нас, живих, уже немає. І не слухайте нікого, «шо это бред, мат и не пойми што». Все тут ясно і зрозуміло. Все прєдєльно просто, по-скрябінськи. В першій повісті це особливо відчувається, адже вона автобіографічна. І от знаете, що? Як говорив, так і писав. Що думав, те і писав. Може тому вийшло так щиро, так правдиво, так смішно, що аж до сліз. Купив «Побєду», мотнувся в Берлін, продав (ні) «Побєду», купив (ні) всякого добра. Поїхав додому. Вгадайте, що сталося? Як написала моя добра подруга: «Не потрібно шукати в цій книзі глибокого сенсу, літературних прийомів, розцінюйте це як просто розповідь старого друга про його пригоди, який він вам розповідає сидячи у барі. І це дуже смішно. Насолоджуйтеся.»

«Місто, в якому не ходять гроші» - це вже, можна сказати, проба пера Кузьми. Фантастична повість з неймовірно сильним посилом. Так, так, сир задарма буває тільки у мишеловці, отож подумайте тричі, якщо раптом хтось запронує вас безкоштовне щастя. Навіть у вигляді квитка в інше місто. Так, читати цю повість не просто. Іноді вона просто шокує своєю відвертістю і навіть бридотою. Але ж огляніться! В який час ми живемо? Скрябін ніколи нічого не писав просто так.

Ну і третя частина - лірика. Тут,хочеш, не хочеш, проспівуєш його вірші. Аяк інакше? Ми виросли разом.

«Годинник» написаний у 1997 році. От і не вір після цього у пророцтва.

Чую брате, що буде вiйна! Холодна i мокра, довга i зла. Квадратнi на круглих будуть iти За те, шо тi рiвнi, як їх не крути... Вiзьми собi шалик, вiзьми собi плащ, Нiкого не бiйся, нiколи не плач, Ти знаєш дорогу i маєш ще час, Налий собi пива, i випий за нас... Втiкай, бо скоро буде вiйна! Шукай собi мiсце, де вар'ятiв нема. Втiкай, бо скоро буде вiйна! На-на-на-на... Втiкай, бо скоро буде вiйна! Холодна i мокра, довга i зла. Втiкай, бо скоро буде вiйна! Буде вiйна... А ше хтось додому напише листа, Як бомби лiтають, i кулi свистять... купи собi ровер, i скоро жени, Бо можна не встигнути - близько вони! А в нас пiд ногами чужi хробаки, Тож дайте їм їсти налийте води. Одiнь окуляри з фiолетовим шклом, - Так легше стiну пробивати чолом!

А/Ф/М 1/7

Перевод.

Что здесь напишешь? Это Скрябин, и вот всё этим и сказано. Он всегда жив в сердцах украинцев, хотя с грустью понимаем, что его среди нас, живых, уже нет. И не слушайте никого, что это бред, мат и не пойми что. Все здесь ясно и понятно. Все максимально просто, по-скрябински. В первой повести это особенно ощущается, ведь она автобиографична. И вот знаете что? Как говорил, так и писал. Что думал, то писал. Может, поэтому получилось так искренне, так правдиво, так смешно, что до слёз. Купил «Победу», мотнулся в Берлин, продал (нет) «Победу», купил (нет) всякого добра. Уехал домой. Угадайте, что случилось? Как написала моя добрая подруга: «Не нужно искать в этой книге глубокого смысла, литературных приемов, расценивайте это как просто рассказ старого друга о его приключениях, который он вам рассказывает сидя в баре. И это очень смешно. Наслаждайтесь.»

«Город, в котором не ходят деньги» - это уже, можно сказать, проба пера Кузьмы. Фантастическая повесть с невероятно сильным посылом. Да, да, сыр дармовым бывает только в мышеловке, так что подумайте трижды, если вдруг кто-то захочет наградить вас бесплатным счастьем. Даже в виде билета в другой город. Да, читать эту повесть не просто. Иногда она просто шокирует своей откровенностью и даже мерзостью. Но осмотритесь!В какое время мы живем? Скрябин никогда ничего не писал просто так.

Ну и третья часть – лирика. Здесь, хочешь, не хочешь, пропоёшь его стихи. Как иначе? Мы выросли вместе.

«Часы» написаны в 1997 году. Вот и не верь после этого в пророчества.

Чувствую брат, что будет война! Холодная и мокрая, долгая и злая. Квадратные на круглых будут идти, За то, что те равны, как их ни крути...

Возьми себе шарф, возьми себе плащ, Никого не бойся, никогда не плачь, Ты знаешь дорогу, и еще время есть, Налей себе пива, и выпей за нас...

Убегай, ведь скоро будет война! Ищи себе место, где сумасшедших нет. Убегай, ведь скоро будет война! На-на-на-на...

Убегай, ведь скоро будет война! Холодная и мокрая, долгая и злая. Убегай, ведь скоро будет война! будет война...

А еще кто-то домой напишет письмо, Как бомбы летают, и пули свистят... Купи себе велосипед, и быстро гони, Можно не успеть - уж близко они!

А у нас под ногами чужие черви, Так дайте им есть, налейте воды. Одень очки с фиолетовым стеклом, Так легче стену пробивать лбом!

Ця книжка буде ще досить довго валятися у моїй обшарпаній сумці із зображенням Курта Кобейна. Бо з нею якось пов'язані і спогади і почуття. Прочитаю ще не раз. І це як не як, перша для мене книжка, яку буде приємно час від часу відкривати та перечитувати перше ліпше речення. Книжка до речі не менш обшарпана, ніж сумка із Куртом Кобейном, бо дуже м'який та тендітний перепліт. Майте на увазі.

На лайвлібі на цю книжку попит непростимо малий. І не дивно, бо сучасна українська література - на дуже рідку аудиторію. Я сама у школі класичну укр.літ обходила десятою дорогою. Як на мене, вона була занадто депресивна і занадто незрозуміла. Це відобразилося і на моєму ставленні до сучасної. Але ж стереотипи створені для того, щоб їх розбивати, сьогодні це дуже вдало зробив для мене Кузьма. Дякую, чувак!

Щодо спогадів. Довга історія в мене склалася із цією книжкою. Вперше її купила кілька років тому. Але вона виявилася в перекладі на російську, тому я вирішила що це пуста трата моїх сил і закинула її на поличку до кращих часів (До речі вона й досі збирає пилюку на тій поличці). Рік тому я знайшла її в бібліотеці, вже на Українській, схопила, та й щаслива побігла додому читати. Та те щастя довго не тривало, часу на неї не було зовсім, та й відчуття того що книжка мені не належить - не з приємних. Не прочитавши і половини, я вимушена була її вертати. Пройшло кілька місяців, на сайті книгообміну знайшлася добра душа, яка цю книжечку мені просто подарувала. З тих пір вона не покидає своє, вже законне місце, у моїй сумці. Коли-небудь в ній з'явиться автограф Кузьми, і тоді, будьте впевнені, ми з нею точно будемо нерозлучні.

Тепер, про саму збірку. Тут є два оповідання, та лірика. Не густо, але все рівно чудово. Подобається ж мені ця різножанровість Кузьми, як в музиці, так і на цих сторінках. Так як два оповідання відрізняються один від одного, як небо і земля. Хіба що стиль мови, на якому пише автор скрізь один і той самий. Все ж таки, люблю я його діалект. Обидва оповідання читаються на ура і на одному подиху. Перше оповідання, "Я, Побєда і Берлін" думаю,представляє цінність для шанувальників творчості "Скрябіну", бо воно розповідає про божевільну молодість Кузьми та його божевільних друзів. Жалітися нема на що. Усе з гумором, та доволі цікаво. Друге оповідання - "Місто, в якому не ходять гроші" - трохи антиутопічна розповідь, яка розказує нам про те, що не слід сідати на поїзд, квиток на який таємничим чином опиняється на вашій тумбочці зранку, та ще й пункт призначення - якась невідома вам діра. Але, навіть у серйозних моментах, коли головна героїня виносила мізки якимось виродкам, із пістолета, я посміхалась, бо все ж таки дуже легка та забавна в автора манера писати, скрізь він придержується свого звичного йому гуморного тону.

Тож я сказала, все що хотіла сказати. Висновки робіть самі, читаючи цю книгу. Хочу додати, що з радістю б ще почитала Андрія Кузьменка, я б хотіла побачити повноцінні романи його авторства, але це лише мої мрії. Тож, мені залишається хіба що прослухати аудіоверсію цієї позитивної книги коли небуть згодом. А наразі я залишаюсь з трохи сумним відчуттям від того що остання сторінка вже перегорнута. Дякую за увагу.