Шагреневая кожа. Отец Горио

Книга о магическом артефакте, исполняющем желания ценой жизни. Я ожидала фантастики в духе времени, чего-то загадочного и таинственного, а получила нудное описание жизни типичного героя -- мечтателя-романтика-философа на 150 из 300 страниц, с загаданные за это время ОДНИМ желанием. И это желание было побухать. Знатно. Затем были желания типа разбогатеть, помочь наставнику, "пусть она меня полюбит". Неужели нет фантазии у этого образованного вдумчивого человека? Неужели ничего, кроме земного? Он так много рассуждал о мире и любви, философствовал, а по сути оказался таким приземлённым. Плюс, мне очень сложно угодить с языком, и Оноре де Бальзак - не мой автор, определенно. Витиеватые описания на 5 страницах будуаров и дамских прелестей -- что может быть увлекательней?
Не могла дочитать 300 страничную книгу 3 месяца, черт бы ее побрал.

Я не читала ранее Бальзака, стыд и позор на мои седины. Так что, "Шагреневая кожа" - мое первое с ним знакомство. И я уверена, что не последнее, поскольку стиль и образность языка меня покорили с первых страниц, это просто мой собственный филологически-эстетический оргазм.

Краткое содержание: обнищавший и разочарованный в жизни молодой человек хочет покончить с собой, но вдруг становится обладателем кусочка кожи, исполняющего желания в обмен на годы его жизни. К чему это приведет - понятно и так. Но вот через что нас проведет автор к этой развязке - без сомнения стоит внимания. А еще больше - КАК он нас к этому ведет. Сожалею, что у меня не хватает слов восхищения языком этой книги!

Написано непросто, читается довольно сложно, в каждую страницу надо вникать и погружаться, эту книгу не получится читать урывками в транспорте. Для нее нужно время, тишина, ей нужно всё ваше внимание целиком и полностью, а взамен она одарит вас незабываемой красотой образов

Однажды в зоне полётов парапланов, когда я с восторгом смотрела, как в небе кружатся цветные купола, ко мне подошла девушка.

• А Вы только что летали? - спросила она.
• Да, - ответила я.
• Скажите, а это очень страшно?
• Нет, очень здорово, - ответила я.
• Но вы ведь высоты не боитесь?
• Ну... Наверно нет.
• Вот видите, а мне страшно.

  Как раз о таких людях, как эта девушка, мне кажется и есть эта книга. Чего она боялась и чего боялся главный герой книги? Потерять жизнь? Но какой в ней смысл, если всё время бороться за выживание и ограждаться от самого интересного? Огораживают себя от опасностей не потому, что боятся умереть, а потому, что боятся жить. В глубине души почти каждый считает себя бессмертным. Считают, что в следующие 10 секунд не могут умереть в автокатастрофе, упасть в открытый люк, умереть от того, что на голову с третьего этажа случайно свалился горшок с цветами... А раз впереди годы жизни, то их вполне можно сравнить с бесконечностью. Но нет никакой разницы, умереть сейчас или через 50 лет, если не жить.

«Батько Горіо» – роман-трагедія від майстра натуралізму Бальзака. Варто зазначити, що він є одним з його кращих романів завдяки майстерності оповіді і художнім прийомам. Бальзак – майстер деталі.
Що ж, традиційно варто почати з короткої оповіді сюжету. Початок ХІХ століття. У занедбаний пансіон «Пані Воке», що знаходиться на вулиці Нев-Сент-Женев´єв, що у Парижі, оселяється старий вермішельник. Це був такий собі прихисток для тих, хто не міг оплачувати проживання у нормальному житлі.
Поступово з «найрозкішніших» апартаментів у цьому бридкуватому пансіоні він оселяється у все більш і більш скромних. Господиня пані Воке та пожильці дивуються цьому та ще й кепкують з нещасного старого, думаючи, що дві гарненькі панянки, що часом навідуються до нього є його коханками, і що Горіо втратив глузд, вирішивши економити на собі, щоб не відмовлятися від утіх з молодими дівчатами. Згодом виявляється, що вони є його дочками. Тут у мене почали закрадатися якісь сумніви щодо його потрібності та щодо справжності любові його дочок.
З розвитком роману розумієш, що більше любили того, хто мав більше грошей, що усім на світі керують ті ж гроші. Не гребували торгувати і почуттями, такими як любов, честь, повага чи вірність.
Горіо до останнього вірив, що дочки люблять його так само палко, як і він їх, адже повністю присвятивши своє життя їм, він очікував на доброту і щирість з їх боку. А ті віддячили тим, що дозволяли йому відвідувати їх лише рано вранці, зайшовши крізь чорний вхід, соромилися його імені, не їздили з ним на прийоми, а все тому що він – вермішельник. Горіо марнів на очах: «Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, якому можна було дати не більше сорока років, високий, повний, веселий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих,— перетворився на сімдесятилітнього дідугана, тупого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, вицвіли і вже не сльозилися; здавалося, що з червоної крайки їх сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у других».
Діти Горіо безжалісно оббирали його: не маючи щастя у шлюбі, вони заводили коханців, які не приносили нічого, окрім як душевного болю та боргів, за які був вимушений платити Горіо через душевну свою доброту. О, сліпа батьківська любов!..
Найбільше з усього мені запам’ятався момент, коли Горіо розпитував юнака на ім’я Растиньяк, про якого я розповім вже зовсім скоро, про своїх донечок: як вони були зодягнені, про що говорили, що пили та їли: «Сусіде,— сказав він,— я бачив пані Дельфіну. [...] — Розкажіть же мені про неї,— попросив він. [...] Ежен, що вперше зайшов до Горіо, та ще тільки-но намилувавшись розкішним убранням дочки, не міг приховати подиву, побачивши, в якій конурі живе батько. Старик лежав на вбогому ліжку, під злиденною ковдрою, прикривши ноги ватним покривальцем, зшитим із шматків старого одягу пані Воке. [...] Від вигляду цієї кімнати стискалось і хололо серце; вона схожа була на найпохмурішу тюремну камеру. [...] — Боже мій! Ви з нею розмовляли, що ж вона переказувала мені? «Нічого»,— подумав Ежен, а вголос відповів: — Вона сказала, що посилає вам щирий дочірній поцілунок. — На добраніч, сусіде, спіть спокійно, бажаю вам прекрасних снів. А для мене ваші останні слова — здійснення найкращих снів. Хай помагає вам Господь в усіх ваших бажаннях. Для мене ви були сьогодні добрим ангелом, від вас на мене повіяло моєю дочкою. «Бідолаха,— думав Ежен, лягаючи спати.— Він зворушив би і кам´яне серце. А дочка його дбає про нього не більше, ніж про турецького султана».
Як ви вже мабуть здогадалися, це не єдина сюжетна лінія у романі. Бальзак описав не лише страждання батечка Горіо, як його називали мешканці пансіону, який, як-то кажуть, «из князи в грязи», але й на контрасті з цим – історію молодика Ежена Растиньяка, жителя півдня, який розчищував собі шлях нагору, пізнаючи всі брудні та бридкі таємниці парижан, не гребуючи випробовувати їх у дії. Він палко жадав зрозуміти систему, долучитися до неї: спершу, одружитися з грошима, а вже потім шукати кохання, при цьому дотримуватися вірності
– необов’язково.
Растиньяк належить одночасно і до буржуазного, і до провінційного світів.
На перший погляд, вони кардинально різняться один від одного, між ними точно є нездоланна прірва, але у Бальзака чітко відчувається, що ніякої безодні немає, оскільки авторові вдалося влучно продемонструвати, що ці два світи поєднані саме внутрішньо, як це видно на прикладі Растиньяка.
Хоча він і здавався мені досить милим юнаком, незважаючи на його метаморфози зі скромного студента у безжалісного спокусника, він зміг вистояти проти системи та навіть кинув їй виклик: «Ну, тепер побачимо, хто кого!» Продовження історії життя Растиньяка ми спостерігаємо у наступних романах циклу «Людська комедія».
Доньок батька Горіо навіть не хочу обговорювати, тому що, власне кажучи, їх прекрасно характеризують ці слова: Бідні Лицемірні Дурепи-Аристократки. Більше додати просто нічого.
Ось такий-то він, світ Бальзака. Аж занадто реалістичний, але у цьому-то і полягає весь мсьє Бальзак: прискіпливий інтерес до деталей і маніакальна жага грошей. Навіть якщо доведеться йти по головам. Навіть якщо і зруйнувати чиюсь долю. Навіть якщо і вбити. Життя людини – безцінь. Хіба воно чогось вартує? Ось те, до чого і апелює Бальзак! А конкретніше до того, що роман у даному випадку є антиприкладом моделей життя, використання яких згубне. Він, прямо-таки, кричить: ось, що буде, якщо жити аморально! Не наслідуйте цих бідних людей! Зупиніться! Невже ви забули, що таке Любов?..

Абсолютно не мое произведение.
Что мне понравилось, так это сюжет, который послужил вдохновением для Оскара Уайльда при создании "Портрета Дориана Грея". Но как бы ни были схожи задумки, исполнение совершенно разное, и Уайльд мне ближе. Он делает упор, прежде всего, на смерть человеческой души, в то время как Бальзак оперирует более материальными понятиями, такими как здоровье и, собственно, жизнь. Сказать при этом, что главный герой потерял душу, я не могу. Он по-прежнему способен на глубокие чувства: на любовь к девушке, на восхищение природой, на переживания. Но все это ему приходится сдерживать, чтобы продлить себе жизнь, которая вытекает из него с любым, даже самым незначительным желанием. А потому Уайльд изначально ставил себя и своего читателя в более выгодные условия - как можно экспериментировать с героем, у которого желания совпадают с возможностями и наоборот! Куда меньше шансов было у героя Бальзака, а потому вышло в какой-то мере проще.
У Бальзака, на мой взгляд, слишком много философии. Довольно простой сюжет, мораль, которую не нужно разжевывать, - мне кажется, это не требует тех бесконечных и порой даже утомительных описаний, которыми наполнена книга. А еще утрированные характеры героев...
В общем, не оправдало моих ожиданий.

Ох уж, эта Франция 19 века! Несмотря не всю грязь, разврат, нищету и пьянство, сопровождавшие тебя в это время, я все равно тебя люблю! Видимо, в то время перед молодыми людьми только и стоял вопрос, как бы и где заработать золотой и как бы вечно утешаться в объятиях куртизанок или богатых любовниц. Ну вспомните "Милого друга" Мопассана, или "Портрет Дориана Грея" Уайльда, или "Гобсека" и "Отца Горио" Бальзака. Ведь все они в принципе на один мотив, с одними и теми же проблемами. Но это, кстати, не даёт мне повода перестать их любить.
А эта книга вот прям Бальзаковская! Его язык ни с кем не спутаешь. Огромные монологи героев, порой ведущие вообще непонятно куда и для чего. Трагичные, порой непонятные завершения. В этом весь он.
Именно в этой книге молодой человек Рафаэль стоит перед выбором богатства и бедности, любви и ненависти, всеобщего признания и одиночества. Выбирая одно, это не значит, что его теперь будет сопровождать Фортуна абсолютно во всем.
Но этот эгоистичный юноша и не должен был хорошо закончить. Ведь у него на первом плане только он, его проблемы, беды и печали, а весь мир подождёт. Всем нам, конечно, присущ в той или иной степени эгоизм, все мы не без греха, но в этой книге данная черта характера изображена во всем своём безобразии! Больше всего не понравилось, как Рафаэль поступил с Полиной. А во всем остальном, как я уже сказала, читается и узнается Бальзак. Все произведения у него как-то в одном русле.
Поэтому если не являетесь почитателями данного писателя или тех произведений, которые перечислены в начале, то читать данную книгу я вам не советую.

Представьте, что вы получили возможность исполнить любое свое высказанное желание, заплатив за это кусочком своей жизни? Как бы вы распорядились ею?

Начинающий нищий писатель случайно заходит в антикварный магазин и его жизнь меняется из-за кусочка шагреневой кожи. Он заключает контракт с какимии-то высшими силами, и любое его желание исполняется, но каждый раз кусочек кожи сжимается, что свидетельствует о том, что жить ему теперь осталось намного меньше. К этому ко всему присоединяется любовная линия.

Я помню, как читала ее в детстве, но она меня совсем не впечатлила. Сейчас я доросла до этой истории и могу ее понять.

После Написанного. Напомнило идею "портрета Дориана Грея". Не пойму чем и почему, но все время они как-то соединялись в моей голове.