Повести и рассказы

Со страниц книги, раскрыт большой мир, и глубокие чувства взрослых и детей. Радует каждая фраза: от морозных узоров на окнах, заваленный снегом сад, и воздух, который "колет щёки". Читая книгу, чувствуешь каждое слово автора:" Воздух морозный и тонкий". Толстой, учит постигать прелесть весеннего вечера, когда на небе затеплилась первая "чистая, как льдинка звезда". И в самых обыкновенных событиях, автор находит прелести сельской жизни.

Лев Толстой поведал нам и убедил, что все в будущей жизни человека, все, чего мы достигаем или не достигаем, все наши ошибки и удачи - все закладывается в детстве.

Какое тяжелое произведение. На 45 страницах создать такую бесконечную гнетущую тьму - это, конечно, талант. Но, пожалуй, такие таланты не по мне. Я действительно люблю русскую классику и обычно при чтении наслаждаюсь ей. Образы, сюжеты, плавное повествование, прекрасные тексты - все это наше, русское мне чаще всего по душе. Почему-то я мысленно сравнивала Бунина с Тургеневым. Но это совсем другой язык и другое облачение мысли в слова. Две трети этой короткой повести я продиралась сквозь бурелом запутанных предложений и нагромождения якобы красивых, но таких тяжело воспринимаемых приемов. Что меня удивило - так это то, что в какой-то момент (а именно на описании широкого празднования, во время которого случилась одна из многочисленных трагедий) я неожиданно зацепилась за одно из предложений и дальше по тексту уже поплыла. Я увидела красоту этих переплетений и дальше уже осязала и впитывала каждое слово. Но сама история меня все-таки не зацепила. Сумасшедшие старухи, "врачующие" колдуны, безумная любовь, поддельные юродивые, панические страхи, грозы, грубость, ссылки, изнасилования, убийства - этакая классическая русская страшилка. История жизни этих людей страшная, но такая бессмысленная. А ведь сколько было таких судеб по всей стране?

И мне кажется, что эта цитата и вся история в целом не столько о памяти, сколько о бессмысленности жизни и тщетности всех изысканий и стараний (да и были ли они вообще?) героев. Жили ли они на свете или просто просуществовали и канули в небытие?

Как бы не уважала классическую литературу и не любила русскую, довольно тяжело они мне даются. «Слепой музыкант» хоть и небольшой, но читать было сложно.
Во-первых, меня тошнило от героев. Не знаю, в чем конкретно причина.
Во-вторых, я не люблю всё, что связано с темой жалости, инвалидностью и пр.
В-третьих, произведение не пришлось мне по настроению.

Ну а если говорить серьезно, то повесть интересна тем, как видит мир слепой человек, а точнее - чувствует. Очень хорошо раскрыты страдание, самокопание, ненависть, любовь.
Это произведение словно даёт понаблюдать за жизнью, происходящей где-то, но не с тобой. Ощущение, что ты заглядываешь в замочную скважину и становишься свидетелем разрывающейся души человеческой.

Моя главная эмоция во всё время чтения - отвращение. Главный герой был отвратителен своей жалостью к себе. Его личность - полная противоположность меня.

.
Як багато людей боїться темряви, а скільки є тих хто постійно живе в ній. Зрячим людям, навіть, уявити важко або й неможливо, як це весь час бути в темряві, не бачити світу, його яскравих красок, облич знайомих і незнайомих людей, що постійно або тимчасово перебувають поряд, але при цьому орієнтуватися в просторі, жити, радіти життю, відкривати для себе і для інших щось нове, вчитися і вчити цінувати те, що ти маєш.
Я ніколи не задумувалась над тим як незрячі люди "бачать" світ. Чомусь завжди здавалося, що вони уявляють ті чи інші речі так, як ми бачимо їх в реальності, але це не так. Незрячі з народження ніколи не бачили і тому в них свої уявлення і своє бачення світу, адже не все можна попробувати руками, а от люди, які втратили зір з часом мають таке уявлення, як і зрячі, їхня пам'ять зберігає картинки живого світу. Саме це питання в книзі зачепило мене найбільше: як сприймають світ сліпонароджені і ті, що втратили зір з часом? Тому що в іншому книга для мене була не дуже цікавою. Так, звісно, автор підняв дуже важливу проблему і для його часу ця книга просто знахідка, але для себе чогось нового в історії хлопця я не відкрила. Таких історій тисячі і навіть з більш крутими поворотами долі, а тут все було передбачувано і продумано з самого першого моменту, коли дізналися про сліпоту Петрика.
Коли Бог забирає в людини, щось одне, то винагороджує її щедро іншими дарами. Юнак мав вроджений унікальний слух і дар до музики, що більшості повноцінним людям дається дуже важко або й взагалі не дається. Коли правильно використати цей талант, що він і зробив за підтримки рідних, то можна повноцінно реалізувати себе. Він з дитинства мав все, що багатьом є недоступним, але при цьому постійно перебував в пошуках власного "я" і дядько Максим зробив мудро, що відпустив хлопця в подорож зі сліпцями.

Там Петро обрів себе, дійшов злагоди зі своїм внутрішнім світом. Гармонія в душі - це те, що потрібно всім людям незалежно від їх фізичного та соціального стану.
Важкий хрест дається тим людям, які здатні його донести, а для всіх інших це як нагадування, що потрібно цінувати і дякувати Богу за те що ти маєш, а то хто знає, яка ціна у того, що нам недосяжне.

• Що ж лишається нам? - спитав студент, помовчавши хвильку.
• Та ж сама вічна боротьба.

"Детство Никиты" Алексея Толстого я читала в рамках чтений от @instabookmafia #книжнаямафия_декабрь2016. Интересно было заглянуть на 100 лет назад, и увидеть каким было детство тогда. В этой повести так много природы! Наверно здорово провести детство за городом. Играть с деревенскими мальчишками, бегать на речку, приручить скворца, ждать бури и радоваться приходу весны.
Здорово было вместе с Никитой получить свою первую лошадь и представлять себя мустангером, скачущим по жарким прериям. Встречать рождество и искать вазочку с секретом из сна. Книжка действительно уютная. То, что нужно для спокойного зимнего вечера с чашечкой чая