Побег из СССР

Вот и мое первое знакомство с творчеством грузинских писателей, и для этого знакомства я выбрал книгу Дато Турашвили.

Книга основана на реальной истории, произошедшей в 1983 году. 19 ноября группа грузинской молодежи предприняла попытку угона самолета Ту-134, выполняющего рейс Тбилиси - Батуми - Киев - Ленинград. До этого я не слышал об этой истории, поэтому после прочтения книги, покопался в интернете и прочитал ту же историю, только с другой стороны.

Книга художественная, в ней нет каких то сухих фактов о произошедшем, поэтому и читается она очень легко. Автор завязал всю историю на любовной линии и духовных рассуждениях.

В интернете нам представлен взгляд со стороны на всю эту история, а автор преподносит нам все произошедшее от лица преступников. Он имеет свою позицию относительно всей этой истории и всю книгу пытается оправдать совершенное преступление.

Как по мне, что бы не толкнуло людей на данный поступок, но преступление есть преступление, тем более если вы подвергаете опасности кучу посторонних людей, ради своей цели. Я бы может был более лоялен, если бы эти люди действительно нуждались в этом побеге, но почти все они были из хороших семей, и данный поступок смотрится как простая прихоть капризных детей.

Ну и главный вопрос: стоило ли оно того?

Тодішнє нове покоління… Чого їм бракувало або чого було занадто багато, щоб піти на найризикованіший крок не тільки в своєму житті, а, мабуть, і в житті Грузії початку 1980-х років?

Бракувало мудрості, відповідальності, прозорливості, відчуття самозбереження. Чи, можливо, здорового глузду? А занадто було сміливості, щирого кохання, роздумів, міркувань, вільних поглядів та нових переконань. І як це все поєднати в молодій душі, яка прагне вільно дихати, не пристосовувати, не здригатися постійно від випадково вимовленого слова, яке казати не можна?

Їм, кому тоді було 20-30 років, не хотілося бути конформістами, вони не могли знайти в собі сили заплющувати очі на те безглуздя, що відбувалося крізь по всій країні та окремо в радянській Грузії.

Ця книга, написана на підставі реальних подій, які й досі викликають багато сперечань і запитань про те, ким були ті молоді люди – терористами чи романтиками? Чи справді КДБ заздалегідь знало про спробу парубків захопити літак та навмисне розіграло всю ту ситуацію, що перетворилася на жахливу трагедію? Запитання, запитання, занадто багато запитань…

Дато Турашвілі спробував у своїй книзі відтворити події того холодного листопадового дня 1983 року. Але перед цим він поступово познайомив читача з кожним персонажем події, віддавши їм окремі розділи, названі їхніми іменами. Родина, стосунки, друзі, навчання – і до 18 листопада 1983 року ми знаємо про них майже все. Ніякі вони не «золота молодь», як намагалася показати їх радянська пропаганда, і як зараз продовжує їх називати вже пропаганда російська. Всі вони – виходці з родин грузинської інтелігенції, звичайні молоді люди, яких, на жаль, вже встиг торкнутися «вітер свободи». Їм було важко дихати у СРСР, який вже поступово чахнув, але все ще міцно тримався за свої диктаторські принципи. Вони не хотіли бути, як їхні батьки: мовчати, вклонятися та погоджувати заради спокійного життя «як всі». Вони хотіли мати джинси, про які тоді годі було й думати. Але що ж було такого у тих джинсах? Невже, якщо б Радянський Союз їх шив, сталося б щось страшне? Облиште. Це була просто одна з заборон серед тисяч інших. Вони хотіли, щоб їх та їхніх знайомих не засуджували на багато років ні за що, а потім через судимість не брали ні на яку роботу. Вони просто хотіли жити. Розумієте? Жити! І кохати, виховувати дітей, чесно працювати, слухати музику та й просто радіти життю. Але їм не дозволили.

Ніхто зі співгромадян, навіть батьки не виправдовували того, що зробили хлопці. Так, захоплення та спроба угону літака – це злочин. Але за це не розстрілюють. Ні в якій цивілізованій країні. А ще не розстрілюють людину, взагалі не причетну до дії, якої не було у літаку. І яка була християнським ченцем.

Але це – у цивілізований країнах. В тій країні ж КДБ знадобилося все зробити саме так. Мабуть, тому й досі до кінця невідомі всі деталі тієї кривавої розправи над молодими людьми, бо матеріали не розсекречені.

Слідство, якщо можна так назвати той фарс, тривало 9 місяців. Вирок був остаточний: розстріл всіх учасників, крім двох, які загинули ще в літаку, та крім Тіни – вона отримала 14 років.

Важлива деталь: ніхто із засуджених не застосовував зброю. Вони й не збиралися цього робити. Стріляли в пасажирів літака та в стюардес тільки працівники органів безпеки під час штурму.
Тіні, дружині одного з викрадачів, яка на момент арешту була вагітною на помітному вже строку, в тюрмі зробили примусовий аборт.

Батькам загиблих не повідомили, коли вирок вступив в силу.

Батькам загиблих після розстрілу їхніх дітей надіслали чек на сплату за використані кулі, якими вони й були вбиті. Ціна однієї кулі становила 3 карбованці.

Кат, що здійснював вироки, отримував щомісячно 14 карбованців до основної зарплатні.

КДБ ретельно приховало, що сталося із в`язнями після того, як їх вивели з залу суду після оголошення вироку.

Вся ця моторошна у своєму абсурді та страхітті ситуація – суд та вирок – відбувалася з мовчазної згоди тодішнього керманича Грузії Шеварднадзе. Його прізвище також фігурує у книзі.

І все це відбувалося наприкінці 20 століття в найбільшій країні світу.

Ось і все. Але хто тоді мав право заперечувати?

**
Донька ченця, якого оголосили главарем «терористів» багато років шукала батька. Вдова його багато років добивалася справедливості в уряду радянської Грузії, а після розвалу Союзу – в уряді вже самостійної країни.

Так, за скоєний злочин треба нести відповідальність. Але ніхто не може розстрілювати безвинних людей та людей, які нікого не вбили і навіть не застосовували зброю.

Даже сложно представить, что Советский Союз мог так душить людей....До желания поставить на карту все, себя, жизнь, родных....После прочтения осадок и благодарность, что сейчас другие времена....О чем еще можно думать, если:

Десятою книгою стала для мене у челенджі книга Дато Турашвілі «Покоління джинс. Втекти з СРСР», яку я мала би прочитати не те, що першою, а вже давно, бо купила я її ще в листопаді 2014 року, і досі вона стояла, лежала на полиці, двома словами, припадала пилом. І, може, воно й добре, бо хоча сам задум такої книги хороший, але його втілення залишає бажати кращого.
Читала і не могла зрозуміти: це текст такий нездалий чи перекладачу треба «подякувати». Зазвичай такий «ніякий» порядок слів у тексті вибиває Ґуґл-перекладач. Речення якось «по-китайськи» побудовані, незрозумілі та й взагалі зайві конструкції, беззмістовні діалоги ні про що. Таке відчуття, що автор, наче школяр при написанні твору, усіма можливими способами намагається розтягнути текст. Багато важливих місць є у книзі, але дуже вони кепсько змальовані. Не проникаєшся, стоїш наче осторонь і лише зрідка щось у тексті зуміє бодай трохи зачепити. Але все одно не відчуваєш, що ти в літаку з героями, у камері чи на допиті. Нічого.
Такі книги, про Радянський Союз – цю імперію зла, досі потрібні, аби нарешті пережити минуле, раз і назавжди позбутись гнилі радянщини у нашій свідомості. Але й треба розуміти усю відповідальність, яку на себе береш, коли ставиш собі за мету писати такі книги.