Цитаты из книги A Man Called Ove

Я відчуваю таку втрату, наче моє серце б'ється поза моїм тілом.

Коли вона дивилась на нього, то аж чутно було, ніби в неї на серці ніжно подзвонюють срібні монетки.

Кажуть, найркащі люди народжуються зі своїх помилок і потім часто стають кращими, набагато кращими, ніж якби вони зовсім не робили нічого поганого, - сказала вона м'яко.

А коли вона трималась за його передпліччя, завтовшки з її стегно, й лоскотала його, аж поки насуплене обличчя хлопця не відкривалося в усмішці, - це було схоже на те, коли гіпсовий зліпок тріскався навколо коштовності. І в цей момент Соні здавалося, ніби щось співає всередині неї. І такі моменти - вони належали тільки їй.

Може, він і не писав їй віршів, не співав серинад, не приходив додому з дорогими подарунками. Але жоден інший хлопець не їздив щодня кілька годин потягом у зовсім інший бік ьільки тому, що йому подобалось сидіти з нею поряд і слухати, як вона говорить.

Уве ніхто ніколи не питав, як він жив до того, як зустрів її. Але якби його хтось про це спитав, то він би відповів, що взагалі не жив.

Коли вона сміялась, то це звучало так, як могли б звучати бульбашки шампанського, якби вміли сміятися.

Уве зрозумів, що він хоче слухати, як вона розповідає про те, що їй подобається, до кінця свого життя.

Коли люди говорять небагато, вони тоді й дурниць усяких не стануть розпатякувати.

• невмоготу мне без тебя, - шепчет он

А потом мать умерла. И отец совсем смолк. Словно она забрала с собой те немногие слова, которые у него были прежде.

В полдесятого Уве нес ее по лестнице наверх, в спальню. Соня ему всю плешь проела: дескать, у нас же гостевая комната внизу пустует, не проще ли обустроить спальню там? Уве ни в какую. Только лет через десять до нее дошло: этим он хотел показать ей, что и не думает сдаваться

Врач растерян — видно, в институте его не обучили, как лечить от смеха ближайших родственниц тяжелого больного, — и, громко кашлянув, как бы невзначай топает ногой, желая, так сказать, обозначить, кто тут главный. Толку, разумеется, чуть, но постепенно, кое-как, с грехом пополам, Парване наконец берет себя в руки.

Шкет, узнав Уве, кажется, рад этой встрече даже меньше самого Уве. Вид у него как у официанта, который стоит перед вашим столиком в раздумье: то ли подать вам блюдо, то ли снести на кухню да плюнуть в него еще разок.

— Мы поедем только в одно заведение, в наше собственное! К себе ДОМОЙ! — проорал Уве в коридор и, ополоумев от гнева и полной безнадеги, запустил в дверной проем Сониной туфлей.

А потом поинтересовалась, чем бы он мечтал заняться, если бы мог мечтать о чем угодно. И он, не раздумывая, ответил, что хотел бы строить дома. Конструировать. Чертить. Вычислять, как их лучше поставить там, где они встанут. И тут она, вопреки его ожиданию, вдруг перестала смеяться. Но рассердилась.

— Так почему до сих пор не СТРОИШЬ? — потребовала она ответа.

А Уве, понятное дело, не нашелся что ответить.