Дім дивних дітей

How many times have I told you? Polite persons do not take supper in the nude.

I had just come to accept that my life would be ordinary when extraordinary things began to happen.

I slammed out of the Priest Hole and started walking, heading nowhere in particular. Sometimes you just need to go through a door.

— У давнину люди плутали нас із богами, — сказала вона, — але ми, дивні люди, так само смертні, як і звичайні люди.

Хоча за тисячами суто поверхових ознак він мав бути схожим на день учорашній — дутиме той самий вітерець, гойдатимуться ті самі гілки, — мої відчуття, мої емоції протягом цього дня неодмінно будуть інакшими. Й дивні діти — вони теж будуть інакшими, новими. Вони наче маленькі боги у цьому дивовижному маленькому раю, а я їхній гість.

— Ось бачите, діти? Не таке вже воно й величне, те майбуття. У старому доброму сьогоденні теж можна цілком пристойно жити.

То був саме той рай, який змальовував дідо Портман. То був зачарований острів, а це були магічні діти. Якщо це сон, то мені не хотілося, щоби він скінчився. Принаймні, тепер.

То був острів мого діда. Примарно бовваніючи в тумані, охоронюваний мільйоном верескливих птахів, він скидався на таку собі середньовічну фортецю, споруджену гігантами. Я поглянув угору на прямовисні скелі — і ідея про те, що це острів зачаклований, видалася мені не такою й абсурдною.

Моя версія подій здавалася цілковито розумною й раціональною, допоки мене не змушували висловити її уголос, і тоді вона здавалася божевільною,