Pretty Reckless

І мене понесло кудись, як повітряну кульку. Я так чекала, що хтось схопить мене за мотузку і поверне на землю, але так і не дочекалась.

Я її блискучий провал. З холодним чорним серцем.

- Це було востаннє, - обіцяю я. Йому. Собі. І не через те, що в нього є Адріана, а заради самої себе. Бо я не хочу бути зрадницею. А брати чуже, розуміючи це, - зрада.

Я бачу, що він справді вірить у те, що каже. Він завжди бачитиме в мені тільки найгірше. Пенн поступово перетворюється на мою матір, яка вже давно не вірить у мене.

Ці хлопці такі дивні. Вони можуть бути закоханими в дівчину до смерті, і все одно мутити з іншими.

Коли сонце сідає, я почуваюся такою спустошеною від усіх цих розваг, що дивуюся, чому вітер не звіяв мене в інший кінець штату.

Вдавати веселощі - насправді ще депресивніше, ніж бути похмурою.

У наших стосунках немає пульсу, немає життя. Наші випадкові зустрічі не підкоряються якомусь ритму. Вони просто трапляються - і зникають. Наче спалах у темряві.

Я почуваюсь невидимкою. Я постійно почуваюсь невидимкою. Наче зливаюся зі стінами, меблями і скляною мискою на кухні, в яку мої батьки кладуть яблука, до блиску вимиті нашою покоївкою. Ці яблука я вічно знаходжу в себе під ліжком, у рюкзаку, у взутті. Ці яблука вдираються на мою територію, в мою кімнату, в мою душу.

Именно такое чувство, когда долго удерживаешь гнев внутри. Это дерьмо отравляет тебя. Тебе придется в конце концов столкнуться с матерью, друзьями, директором, с долбаной жизнью, или будь готова постоянно ощущать отравляющий дым в легких. Потому что, детка, все становится только хуже. Чем старше мы становимся, тем глубже тонем в дерьме