The Book Thief

Чи можливо вкрасти щастя? Чи це ще один облудний людський фокус?

Стільки людей.
Стільки кольорів.
Вони перевертаються всередині. Вони тривожать мої спогади. Я бачу їх у високих купах, вони навалилися одне на одного. Пластмасове повітря, горизонт, наче застиглий клей. Усе небо встелене людьми, воно пробите, протікає, а м’які вугільні хмари пульсують, ніби чорне серце.

Поцупити книжку – це, у якомусь хворобливому сенсі, фактично те саме, що заслужити її.

Хотіти більше – це не злочин.

Хвилини були безсердечними.
Години – нещадними.
У ті миті, коли він не спав, над Максом завжди нависала рука часу – і ніколи не соромилась його викручувати. Усміхалася, здушувала і дозволяла жити. Яке велике зло – дозволити комусь жити.

Лізель дійшла висновку, що найкращий опис для Макса – це портрет блідої зосередженості. Шкіра бежевого кольору. У кожному оці трясовина. І дихав він, як утікач. Відчайдушно, проте беззвучно. Тільки груди зраджували в ньому щось живе.

Бачите?
Навіть смерть має серце.

МЕЛЕНЬКЕ ОГОЛОШЕННЯ СТОСОВНО РУДІ ШТАЙНЕРА
Він не заслужив померти так, як помер.

Страшні сни з’являлися, як завжди, ніби найкращий гравець команди-суперника, про якого подейкують, що він зазнав травми чи захворів, – але ось він, розминається з усіма, готовий вийти на поле. Або як потяг, що за розкладом прибуває на нічний перон, тягнучи за собою мотузку зі спогадами. Все тягне і тягне. Весь час незграбно підкидає.