Чорна рада

Слишком много разговоров в истории, а вот с событиями совсем слабовато. Я эту книгу еще в школе читал, но перед началом чтения уже ничего не помнил. Видимо, и в юные годы она меня не привлекла. С исторической ценности книга имеет вес, хоть автор и относится к своим героям слишком предвзято, тем более сам то жил на двести лет позже описываемых событий. Хотя согласен, Брюховецкого есть за что нелюбить. Однако даже в обычной полностью вымышленной истории автора не позволяют себе с презирательством описывать даже самого негативного персонажа, лишь в речах и мыслях других героев. Каждый читатель сам для себя все решит. Хотя в данной книге не расскрывается причина такой мягко выражаясь нелюбви. Для своей родины Брюховецкий сделал много не хорошего, но ведь история этого не затрагивает, поскольку заканчивается на процессе избрания его в гетьманы. И еще видно, что автору более симпатизируют городские, реестровые козаки, чем запорожские, низовые. Как-то слишком много он своего мнения вкладывает в книгу, основанную на исторических событиях. Вообще мне не особо нравится, когда меня изначально подталкивают к определенному выбору. Я предпочитаю своей головой определять, что мне нравится, а что нет. Однако все же совсем не все так плохо в произведении. Побольше б добавить событий, вместо разговоров, и автору позволить читателям самим выбирать сторону конфликта.
Оценка 7 из 10

"Нерівними на світ народжаємося, а рівними вмираємо!", або за 350 років нічого не змінилося
Цей роман, я, хочу описати по пунктам:

1) Герої - Усі вони легкі для сприйняття і розуміння, і це дається легко, тому що, я вважаю - це історичні постаті, ну майже всі, але більшість були на землі українській, точніше жили, і творили історію, і всі хто вчив історію у 8 класі, думаю, що легко зрозуміють цей роман;

2) Жінки - Ось з філософією про жінок у цьому романі, я не дуже згоден. хоча воно й насправді все було так, але автор міг і не показувати цього боку української історії, або хоча би трохи покращити її, а то тут до жінок ставляться, як до майна та секс-рабині, і цитати котрі я виставив тому є доказом, хоча я ще багато цитат не виставив, бо вони були не дужі м`які, особливо для жіночої статі, а більшість користувачів цього сайту є жінками, а я поважаю кожну людину;

3) Демократія - Все ж таки в Козацькі часи, була в Україні демократія, тут як не крути, факт! І коли превселюдно вибирали гетьмана, це було на той час верхівкою демократії, і всі закони, які тоді правили у козаків, вони всі справедливі і їх би було можно використовувати в нашу часи, але світові гуманісти будуть в шоці, але якщо такі страшні речі творяться в Сирії і Білорусії, що в нас очі на потилиці, то ці закони пройдуть, це точно!

4) Взагалі всі люди - Люди, які були на Україні 350 років тому, такими й залишилися, люблять "повозмущаться" і протестувати, а також волю, безлади, героїзм і справедливість. Завжди у нас були і свої герої-коханці, як Петро, і борзі покидьки, як пан Тур, а також свої диктатори і заколотники з Януковичами, і звичайно будуть у нас щирі, добрі і юмористичні люди, як Черевань, які вірять і бачать тільки добро і жарти!

Висновок - це все наше, це ми, це наша Україна, і такими ми були, є і будемо!

Гарячий Панько Куліш написав перший україномовний історичний роман про події 1663 року.
З одного боку - історичні події. Це був такий собі Майдан 350-річної давності. Звичайні люди під впливом різних факторів (часто - політичних маніпуляцій) вирішили, що можуть приймати важливі рішення, впливати на історію, власне, стати її частинкою. Чи змінилося щось?
З іншого боку - кохання непереборне, живе, сильне. Петро і Леся люблять одне одного, але амбіції батьків та інші обставини деякий час здаються сильнішими. Та й ставлення до жінки, м’яко кажучи, неоднозначне. Мабуть, нічого не змінилося.
Колись здавалося, що книга невимовно нудна. На мою думку, дев’ятикласники просто не можуть осягути її глибини та ідейного навантаження. Точно знаю, що за 350 років не змінилося нічого.

Называйте меня как хотите, но мне очень сложно дается украинская литература, ну не понимаю я, в чем же прелесть общества которое в основном описывается в классических произведениях украинских авторов какими гордятся украинцы. Как вспомню, в школе по 4 урока украинской литературы в неделю, а все такое однообразное, зато зарубежной аж целый один, чтоб уж точно успеть все прочесть... не представляю кто мог так неумело создать школьную программу и зачем, лично мне она на многие годы отбила желание читать художественную литературу вообще.
С недавнего времени я решила на "свежую" голову, уже взрослой, ознакомиться с отечественной литературой, поняла, что есть и правда достойные произведения, но в основном все такое, что читаешь не потому что это конкурентоспособно, а потому что отечественное нужно знать и это грустно.

Тема казаков мне была близка в лет 13, но даже тогда я бы не могла адекватно воспринимать героев данного романа и ситуации которые там описывались. А сейчас мое отношение к ним вообще изменилось, как и ко всему воинственному независимо от мотивов этой воинственности.
Персонажи пустые, не несущие никакой мысли (я ее нее нашла), сюжет хоть и исторический, но без морали как по мне, вообще мне не хватило морали во всем произведении, все пьют и молятся, я конечно понимаю, что у нас в стране и сейчас не очень много изменилось, религиозность и алкоголизм процветают, а способность мыслить нет, это огорчает. Постоянная конкуренция за власть вообще бесит, я понимаю, что это история, возможно именно поэтому еще печальнее воспринимается повествование.
Больше всего запомниться как некрасиво относились к польской княгине, мне аж обидно было за нее и вообще за всех кто из-за каких-то дурацких предрассудков страдал и сейчас страдает, это же ужасно, мы не видим личностей, та и не хотим видеть, только ярлыки, ярлыки и еще раз ярлыки... Просто злость берет, хочется, чтоб мой народ развивался и, чтоб что-то менялось уже...

Рада, что прочла данное произведение, но больше к нему не вернусь, слишком оно тревожное оказалось для меня, та и сама манера подачи информации мне не понравилась, так что я по прежнему считаю, что с национальной литературой нужно быть знакомым, но при этом от украинской литературы многого ждать не нужно, это мое мнение!

Чомусь у школі здавалося, що цей твір об,ємом з цеглину. Насправді він невеликий.
Актуальний. Ніби не майже 400 років промайнуло...
перший роман-хроніка.
П. Куліш писав поезію- це відчувається в описах природи, двобою, у дівочім бажанні кохання.
П.Куліш- історик. Це відчувається в описах боротьби за владу, в описі зажерливості та підступності претендентів у гетьмани, обіцянки справедливості черні, у описі "допомоги" Московії у виборах ( 8000 військо), у описі відношення до жінок ( "...жіноча річ коло припічка"), у описі надії на царя (..."душа праведна").
Більш за всіх мені сподобався Кирило Тур.
Жінкам він не сподобається : немов очур, викрадає дівчину, яка налякана до безтями.
Йог не цікавить ні її думка, ні переживання матері та сестри.
Не звик він до блюзнірства: говорить що думає.
Стає з Петром на герць, але й допомагає у скрутному становищі.
він відчайдушний, справедливий воїн: "...запорожця Господь створив не для запічка!"
Старий Шрам нагадує Тараса Бульбу.
Зірка відібрана за сумний висновок: "Може, се тілько на науку мирові і пустив господь Україну в руки харцизякам ( яке пророцтво!). Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму!"

Попереднє покоління письменників малювало прекрасну, ідеалізовану картину козаччини. Героїзм, самовідданість, надзвичайна любов до батьківщини, свобора, равенство и братство, як то кажуть. Батько Хмельницький, звільнена Україна і так далі. На це, звичайно, були свої причини, але на зміну цьому поколінню прийшли нові люди з новими поглядами, і серед них - Пантелеймон Куліш, автор першого історичного роману українською мовою. Він обирає не славетну добу хмельниччини, а період, який отримав назву "доба Руїни": Україна знову розідрана навпіл, гетьмани воюють між собою за булаву, козацтво запанувало і стало як би не гірше тих, від кого звільнило своїх земляків.
Запорозьке козацтво - вже не лицарі, а... От що каже старий Шрам про запорожців:

Куліш використовує вальтерскотівський тип сюжету: на тлі значних історичних подій - чорної ради, протистояння доброчесного Сомка і підлого Іванця і таке інше - діють звичайні люди, зі своїми маленькими людськими турботами і почуттями. Петро закохується у Лесю, Череванівна хоче влаштувати долю своєї доньки якнайкраще, Леся розчаровується у красивому та статному гетьманові, Черевань - добрий і щирий чолов`яга, йому аби тільки усім його близьким добре було, низовий запорожець Кирило Тур, наче розбійник та харцизяка, але щирий та відданий, полковник Шрам - строгий, відповідальний, щирий патріот.
І от читаючи роман, розумієш, що ці люди і справді колись були, жили, раділи і горювали, написані у підручниках імена Сомка і Брюховецького оживають, стають справжніми, і разом з ними оживає історія.

Трагедія українського народу, найбільша афера за історію України була прекрасно описана і розписана у деталях великим письменником. Перед читачем постали не стільки героїчні, не стільки ворожі образи, а звичайні люди. Куліш вдохнув життя і реальність в історичні події, Сомко встав, наче живий, прихопивши з собою Брюховецького. А чим таки скінчилася трагедія? Щастям. Певно, уважаючи, що досить жахів, Пантелеймон Олександрович вирішив треба показати, що насправді трагедія для цілого народу може обернутися щастям для двох людей.

"Чорна рада" - одна з перлин українського письментсва, яка займає чільне місце, проте вона насправді є чорною... І не лише тому, що там брала участь усіляка "чернь", але й тому, що вона стала тим самим гвинтиком, який закрутив кінець української державності. Геній Куліша втілився у його героях, які були так добре змальовані з історичних хронік, хай і з вигадками, адже який художник, якщо він нічого не змінює?

Тут ми бачимо і тугу, і радість, і біль, і сміх. Перед нами, не дивлячись на історичність, постає й історія кохання, яка, певно, не повинна була втручатись у хід історії і заважати йому, але маємо, що маємо... І дивно стає, що жорстока епоха була ним сприйнята не так однозначно. Цікава деталь постає перед нами під час опису образу дружини Гвинтівки, польської шляхтички, яка викликає у читача лише сум та жалість. Цим автор показує, що не можна сприймати все однозначно. Немає лише ворожих чи дружніх націй. Тут він і позбавляється своєї безпристрасності. Козаки постають перед нами не героями, як звикли писати підручники, а дещо справжнє з крові і плоті - "розбишаки", вбивці, вори. Куліш написав надзвичайно пронизливий, прекрасний і справжній твір. Це дійсно сотворене чудо, дійство... Яке... Яке лише звеличує українську літературу і каже нам, що української можливо створити дещо настільки ж яскраве і гарне, як цвіт маку.

Чудова книга. Прекрасно показує атмосферу того часу, атмосферу нашого рідного краю та народу. Персонажі легкі на сприйняття, тим і симпатизує ця книга. Завжди любила українську історію, а після цієї книги тільки впевнилася в цьому. Тим паче що "Чорна рада" актуальна й досі, адже навіть сьогодні ми можемо побачити схожі ситуації. Також гарно висвічуються ментальні риси українців, такі як запальність, віра в краще, демократизм та інші. Всім раджу! Жаль, що не всі проникнули і до кінця зрозуміли цей шедевр.

Одна из немногих книг школьной программы по украинской литературе, которая запала в душу. Очень было интересно читать про события периода Руины. Хотя я его не то чтобы не люблю, а скорее боюсь: он такой насыщенный и запутанный, в один год аж три гетьмана правили, а потом черт их не разберет, сколько еще их там было))) Но в этом романе все настолько живо описано, что становится совсем не страшно. Но кроме этого, что еще больше разжигало интерес к книге, динамика сюжета, масса приключений, любовь...))) Как раз книга для увлеченного школьника))