Ініціація

У педагогіці кажуть, що порівнювати людину можна тільки з нею самою. Як людина, яка прочитала всі опубліковані твори Люко Дашвар, цілком можу проаналізувати розвиток автора у площині "прогрес-регрес".
Знаєте, це абсолютний крок назад. Навіть стрибок. Не інакше. Після Покрову шанувальники творчості Ірини Чернової очікували чогось неймовірного, вражаючого. По факту видається, ніби авторка знайшла якісь старі нотатки періоду написання книги Село не люди і додала туди елементи книги Покров . Вийшло, як колись співала Таня Буланова, «Я его слепила из того, что было…» і далі за текстом.
Окремо хочу сказати про назву роману. У Люко Дашвар вони завжди символічні, побудовані на грі слів і є ключем до твору. Проте й тут не все гут. Ініціація, як пише вікі, то є "звичай, суть якого полягає у переведенні юнаків і юнок у дорослі вікові класи". За сюжетом твору йдеться не зовсім про це. Скоріше маємо справу з випробуванням-іспитом, подоланням перешкод, які ставить перед собою сама людина, а не хтось сторонній. Але то вже деталі.
Ну і про плюси. Не все ж дьоготь.
Сюжет, як завжди у Люко Дашвар, цікавий і такий, що зачіпає, примушує замислитися (думаю, не тільки я замислилася про те, ким є на 100%, хоч міркування дідуся Реформаторського більше ніж мутні). Образи яскраві, є в них те, що додає упізнаваності й робить їх схожими на реальних людей. Але ідея йти різними стежками до фіналу, у якому всі образи чудернацьким чином поєдналися, як на мене, невдала. Та й епізоди сільського/хутірського життя традиційно вдаються авторці значно краще, аніж урбаністичні.
Сподіваюся, наступна книга Люко Дашвар буде кращою.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

В педагогике говорят, что сравнивать человека можно только с ним самим. Как человек, прочитавший все опубликованные произведения Люко Дашвар, вполне могу проанализировать развитие автора в плоскости "прогресс-регресс".
Знаете, это абсолютный шаг назад. Даже прыжок. Не иначе. После книги Покров поклонники творчества Ирины Черновой ожидали чего-то невероятного, впечатляющего. По факту кажется, будто автор нашла какие-то старые заметки периода написания книги Село не люди и добавила туда элементы книги Покрову . Получилось, как когда-то пела Таня Буланова, «Я его слепили из того, что было ...» и далее по тексту.
Отдельно хочу сказать о названии романа. У Люко Дашвар они всегда символические, построенные на игре слов и являются ключом к произведению. Однако и здесь не все гут. Инициация, как пишет вики, это "обычай, суть которого заключается в переводе юношей и девушек во взрослые возрастные классы". По сюжету произведения речь идет не совсем об этом. Скорее имеем дело с испытанием-экзаменом, преодолением препятствий, которые ставит перед собой сам человек, а не кто-то посторонний. Но это уже детали.
Ну и о плюсах. Не все ж деготь.
Сюжет, как всегда у Люко Дашвар, интересный и такой, что затрагивает, заставляет задуматься (думаю, не только я задумалась о том, кем являюсь на 100%, хотя соображения дедушки Реформаторского более чем мутные).
Образы яркие, в них есть то, что придает узнаваемости и делает их похожими на реальных людей. Но идея идти разными путями к финалу, в котором все герои причудливым образом соединились, на мой взгляд, неудачная. И эпизоды сельского / хуторского жизни традиционно удаются автору значительно лучше, чем урбанистические.
Надеюсь, следующая книга Люко Дашвар будет лучше.

І ця книга реально про дурнуваті думки і вчинки. Бо інакше описати поведінку героїв не вдається.

Першу половину книги я взагалі не могла повірити, що читаю Люко Дашвар. Після її ранніх творів цей здавався прісним і не таким захопливим. Очікування, на жаль, не справдилися. Хоч були, звісно, і хороші моменти. З другої половини сюжет уже почав набирати обертів, тримати в напрузі. Але це вже не могло остаточно знищити негативного враження.

Не можу не похвалити талант авторки до вигадування таких неймовірних переплетінь долі, що й не розумієш, як таке може спасти на думку. От за це я й люблю її книги. Але також за треш, як би дивно це не звучало. Після прочитання «На запах м'яса» Люко Дашвар , «Мати все» Люко Дашвар та «Село не люди» Люко Дашвар я думала, що напруга в новій історії вихлюпуватиметься через край. Та, на жаль, не склалося.

Також досі не можу зрозуміти, які емоції в мене викликає одна з головних героїнь — Меланія. Вона абсолютно неоднозначна людина. Як і майже всі інші персонажі, з якими нас знайомить Дашвар. Їй вдається створювати такі образи, які не забуваються з плином часу.

Не можу сказати, що шкодую про витрачений на цю історію час. Це непогана книга, але й вражено охнути вона мене не змусила.

Мистецтво – це постійний експеримент. І, як відомо, результат невдалого експерименту – теж результат. Результат жіночого роману української письменниці Люко Дашвар – нудьга і відраза.

Почати варто з того, що я чудово розумію як цільову аудиторію, так і призначення рожевих романів: вони створені жінками для жінок. Однак, це не означає, що читачі чоловічого роду не мають права наближатися до книг із квітчастими обкладинками. Також, це не означає, що авторці дамського чтива можна уникати жанрових правил.
Як окремий напрям в літературі, жіночий роман містить свої закони. І хоча деякі з них можна упустити (обов’язковий щасливий кінець до прикладу), інших же опускати не слід. Тому я не говоритиму про ліниві сценарні ходи, як надання оточенню якостей персонажа, тільки тому, що героїні більше ні з ким поговорити у сцені (розмови із реальністю) чи введення нової сюжетної інформації через сни (із по-хорошому складним дійством такі допущення неминучі); не говоритиму про специфіку стосунків, де персонажі відносяться один до одного як до шматка м’яса і називають це пристрастю; і про недоцільні імена, створені самим сентименталізмом (так, я про персонажа на ймення Блек) писати також не стану. Усе перелічене можна було б пробачити, якби не одна найважливіша помилка – головний герой.

Меланія – персонаж, який виступає оповідачем у першій, третій та, частково, в заключній четвертій частині, в історії займає місце протагоніста, тобто героя, навколо якого відбуваються сюжетні події. І, окрім ведення розповіді, її основне завдання – змусити читача переживати за власну долю та викликати у нього симпатію, бажання асоціюватися з героєм. Але її, Меланії, самозакоханість та егоцентризм не дозволяє цьому статися. Хто захоче слідкувати за життям персонажа, пиха якого проявляється прямим текстом у кожному абзаці? Таких людей достатньо у реальному світі, і якби вони мені подобалися, я б не став занурюватися у вигадані. Тож, для тих, хто не розуміє, чому цей насправді цікавий роман не викликав захоплення, висуну теорію – справа у Меланії.
Адже навіть якщо приписати їй завдання не героя, а антигероя, то вона все одно не справлятиметься зі своїми обов’язками.
Антигерой – це протагоніст, цінності якого для нас
чужі, чи просто незвичні для людини, яку ми вважаємо порядною. Це може бути найманий вбивця, який винищує ціле місто, щоб помститися за смерть брата, чи водій, що збиває собаку тільки за те, що в дитинстві його улюблена дворняга відкусила палець. Тобто персонаж, який має право чинити неправильно, бо ми розуміємо чому він це робить. Розуміємо мотиви, які спонукають його до злих на перший погляд дій.
Меланія ж просто носиться від локації до локації й робить або те, що не хоче, або те, що не треба. Або те, що хоче. А може й те, що просто треба. Вона не керується принципами, поглядами чи переконаннями. Вона не взаємодіє з оточенням. Вона не така цікава, як каже.

Про це, до речі, свідчить і друга частина роману. Погодьтеся, події, що розгорнулися на хуторі поблизу Карасівки – це справді хороший приклад української камерної історії. Та ще й із соціальними коментарями та викриттям людських вад – знахідка, а не повість! І хіба це не через цікавих персонажів, за думками яких так і хочеться прослідкувати? Хіба не через доброту і осмисленість Павла Перегуди ми вперше по-справжньому зацікавилися подіями описаними в «Ініціації»?
Напевно, так.

Втім, звідки мені знати?

Кайф. Книга затягнула в себе повністю.

Вже давно всі книги Люко Дашвар перечитала, встигла і забути за що я так її люблю. І от така довгоочікувана новинка, з інтригуючою назвою: «Ініціація». Почала читати і вже після кількох розділів не могла відірватись.

Повністю реальна історія. Як же мені симпатизує цей стиль без ідеалізації, а прямо, як є. Люди зі своїми вадами. І останнє речення, як підкреслення всьому цьому. Прозвучало в моїй голові як: «Спекталь окончен. Занавес». Вже й додати нічого.

А ще, я дуже люблю, що події більшості книг авторки відбуваються в Києві. Коли легко уявити і згадати, де саме знаходяться герої, куди йдуть, що перед собою бачать; так легше намалювати собі картину подій, стати не просто спостерігачем, а бути зануреним у весь вир захопливого дійства.

Люко не розчарувала. Ті, кому її книги імпонували раніше точно будуть задоволеними.

То ще так треба вміти писати, як вона. Браво авторці!!!

Вирішив ознайомитись з цим українським автором, точніше авторкою. Можливо для початку вибрав не ту книжку? Нехай, дамо ще один шанс. Ця книга дещо нудна, і все ж таки хочеться дочитати до кінця і не кинути її на середині.

В історії багато дуалізму, так спочатку нам показують якусь замріяну тьотку, яка метушиться між своїми крайностями, то вона всіх любить, то не любить нікого, то перебуває у світі снів, то на яву, така собі примхлива жіночка яку колбасить не по дитячому то в один бік то в інший. З самого початку коли вона зненацька захотіла швидкого сексу з якимось не дуже симпатичнім ій нотаріусом вона мені не сподобалась. Но хотілось читати далі бо з'явилось таке відчуття що в цьому характері злились багато жіночих образів, що автор абстрактно описує таку собі середньостатистичну жінку бальзаківського віку яких повно навкруги. І захотілось дізнатись що в тих голавах відбувається, а там просто жах, таких нестабільних особистостей ще пошукати.

Потім нам показують якогось сільського вуйка який веде господарство, вирощує худобу, сир варить, продає його в ресторани і тут в його житті з'являються дві жінки. Перша стара бабця нагадує йому матір і він бере її додому, друга жінка – давно забута шкільна любов, яка зненацька перестає в справжнє кохання. І що ж ви думали, так життя того вуйка йде по ось тому жіноче статевому органу. Немов чоловік клопоту, завів двох бабів.

Здається в книжці багато чого взято з реального життя, автор натякає що всі персонажі мають реальних прототипів, але не такі вони вже інтересні та особливі щоб це перевіряти. Всі персонажі дивним чином пов'язані між собою та доленосно перетинаються в житті доводячи що випадковостей не буває і що світ насправді малий.

Окремо хочу зупинитися на жіночці головному персонажі – це квінтесенція баби/жінки яка може бісити кожного чоловіка, це такий персонаж якого в справжньому житті треба уникати, та взагалі в книжці нема жодного симпатичного жіночого персонажа.

Книга сама по собі прохідна, но вона про життя та про людей, раджу читати її інтровертам та іншим социофобам, щоб ще більше закрутити гайки на своїй мізантропії. Люди то є зло.

Люко Дашвар пише дуже страшні книжки. І мені моторошно не від того, що там є привиди або якесь інше потустороннє жахіття. Моє серце налякано завмирає бо все занадто реально: тебе можуть осудити без вини, тебе може ошукати найближчий сусід, і взагалі нікому, нікому-нікому, не можна довіряти.
Я не живу у вигаданому світі, проте така кількість покидьків, як у книзі Дашвар, вона вражає. Коли я була ще малою, мої батьки дивилися Аншлаг, і в одній з своїх пародій Галкін, зображуючи Ренату Літвинову, казав: «Як страшно жить». Оце як гасло усієї «Ініціації». І при всьому тому, то моя країна… країна не сто і не двісті років тому, а зараз.
Що стосується героїв: Мєланія - дивна, самовпевнена, емоційно не стабільна дівчина. Проте на початку твору вона мені скоріш подобалася. В ній було щось від дитини: чи то певна наївність, чи то багата фантазія. Так, частіше нам легше віддати гроші, аніж долучитись до доброї справи власним часом та зусиллям. Так, ми всі потребуємо похвали і захвату в очах отоючих. Ми хочемо надзвичайної і казкової історії кохання. І нам часто складно визначитись з тим, хто ми є. Але чим далі, тим більш штучною та нещирою стає головна героїня.
Те, як погодиться наша Рома-Роза, то за гранню добра і зла. Її одвічна брехня; те, як вона легковажно вирішила розпорядитись чужими грішми (невже не здогадувалася про наслідки?). Її ставлення до батьків, брата, навіть до собак з бурштиновими очима, воно віє байдужістю. Сама героїня чим далі - стає якоюсь штучнішою та нещирою.
Інші герої… Що ж. Мені було шкода Павла, Галину і Валєрчика. Наталя Іванівна викликала змішані почуття. З одного боку це стара самотня жінка несповна розуму, яку можна тільки пожаліти. З іншого - сама того не відаючи вона принесла тим, хто її пожалів, лиш горе. І взагалі те, що стільки людей добровольно опікуються старою - неправдоподібно. То ж для мене вона вийшла дещо картоним персонажем.
Діна, Валентина, волонтери - вони наче промінь сонця, виглянули на сторінках, а потім мить - і їх вже нема. І знову багнюка, багнюка, багнюка.
Тася і Герман. До Тасі в мене значно більше запитань. Але я не можу озвучити їх так, щоб не проспойлерити сюжет.
Про інших навіть не буду згадувати.
Книжка закінчилася, а мені на душі муторно. Я обурена. Я розгублена. Я хочу іншого закінчення для цієї історії.

P.s. Не можу викинути Лесика з голови. Ким треба бути, щоб взяти собі гроші, призначені на лікування дитині? Навіть не абстрактному фонду чи благодійній організації, а конкретному хлопчику; дивитись в очі його батькам; напевне, чути від них слова подяки? Це жах. Справжній жах.

Книга чудова!!! Несхожа, як і попередні книги автора, на загальну масу сучасних літературних творів, ромнів з happy end-ом , також не схожа на попередні книги автора. В Л. Дашвар всі книги особливі,загадкові, написані легко, цікаво, з чудовими описами Києва, читаються на одному подиху. Сюжет трошки заплутаний напочатку, має кілька ліній, є над чим порозмірковувати, але потім автор,як і наше життя, все легко розставляє на свої місця. Книга тримає в напрузі, захоплює до останнього рядочка. Розв'язка, як на мене, правдива, реальна, в житті завжди так і буває, начебто так не має бути, несправедливо, але так трапляється... І головна героїня (молода дівчина) не ідеалізована, а показана в усіх барвах людського світосприйняття: гуманності, співчуття, егоїзму, вагань «яку б сторону обрати світлу, чи темну», корисливості, страхів... Притягує до себе і друга сюжетна лінія, з героями якої, життя теж добрячи пожартувало, обурює на скількидякі люди корисливі і нікчемні, а інші на стільки ж довірливі і жертовні... Автор дає зрозуміти, що нема ідеальних людей, в кожного є свої недоліки і є своя гідність...