Московиада

Юрий Андрухович

Рейтинг LiveLib

3,9

377 оценок

5
36%
4
34%
3
21%
2
7%
1
2%

Ваша оценка

Прочитали 415Хотят прочитать 194

Рецензии

Аноним2 июня 2016 г.
Книга для раздолбаев, которые любят выпить, но почему-то стали филологами
- Вот тебе «Московиада».
Ага, спасибо.
Стой. Ты куда?
Читать пошёл; а потом писать буду!
Тогда вот тебе два стакана, аспирин, нож, пинцет, скальпель, микроскоп…
Зачем мне всё это?!
Тема деликатная-с…

Вот так вот, недолго думая, собрались мы (я и весь мой богатый внутренний мир) и решили выпить. Решить-то дело не большое – решение это всегда в воздухе висит, обитает, витает, летает и дурманит. Что бы ты не делал, это желание нагнетает, довлеет над тобой, неуловимым ощущением оно покалывает тебя и щекочет, и ощущаешь чего-то, но порой понять не можешь. Даже когда ты уже пьёшь. Так вот… дело это витало в воздухе и мы за него ухватились, или – оно за нас, тут зависит откуда посмотреть, и как посмотреть, то бишь через какую именно призму на это глянуть, а может вообще не глядеть, а потрогать или унюхать, или даже ощутить какой-нибудь из чакр... Однако, прочь метафизику! — мы ведь не выпили же ещё.
Пить будем — не вопрос, — порешили так. Вопросом это никогда и не было — и быть на Руси не может! — впрочем, как и везде в других местах, но такого сакрального и глубокого смысла этому не придаёт пожалуй больше никто. Нормальные племена жертвы богам приносили, идолам молились, всякие хороводы танцевали, грибы кушали — каждому своё для контактов с высшим, а у нас — потребляли волшебные настойки для контакта с метафизическими материями. Уже одних только слов для описания родимого потребляемого и самого процесса, а уж сколько прекрасных эпитетов для состояния до, во время и после — уж точно ни у кого больше нет.
Приняли, и понеслось. Вот и как это всё происходящее безобразие описывать: не в нежных же терминах для тонкого слуха-уха? Хулиганский текст, с задором, с иронией, как и должно быть про синьку — по другому и быть не может! Всему свой дискурс, — сказал постмодернист внутри меня. И этот дискурс местами достаточно грубый, похабный, местами очень даже пошлый, но, едрить его под корешок, это ведь и чудесно! Как по-другому говорить о пьянстве, — а главное зачем про него говорить по-другому? — и приключениях, которые под действием спирта крайне редко бывают изящными, утончёнными и культурными.
Конечно, не без актуальной политики. Но ведь что за пьянка без тёрок за английскую королеву? Каждый раз, когда дядьки собираются вместе, а центром сбора служит возвышающееся над столом узкое горлышко, не обходится без политики, даже если собравшиеся о политики знают столько, что социалов от демократов не отличат, не говоря уже о тонкостях социал-демократии, грабле-лопатии и вегетерианства. Да и не важно всё это, главное — процесс. Результата тут никто не ждёт и истины не ищет, а если и находят её, то к утру она железно отсутствует и полностью заменяется головной болью всех цветов и оттенков. Результат один — напиться, а что между отправной точкой и финишем, как это достигается и о чём там ругается — это уже вторичное, троичное и вообще мало кого интересующее практически.
По синему делу ломается естественный ход логики, тиканье времени и искревление-колебание пространства, вертение неба над головой и мелькание людей перед глазами также приобретает свои беззакония. Где только не очутишься по этому делу, куда только синька не занесёт — даже черти так не заносят, как хорошее сочетание спиртов. Ты можешь оказаться в вытрезвители, в канализации, в чужой постели, ты можешь очнуться на празднике ку-клукс-клана с нарисованной свастикой на лбу, ты можешь оказаться там где-то, где вновь напьёшься и сново где-то проснёшься и так до тех пор, пока горячечный бред не унесёт тебя в секретную ветку метро с крысами мутантами, в правительственные катакомбы, где решаются судьбы страны, а на утро страшное похмелье заберёт тебя и из тех чудных далей в свой небольшой, но очень скверный ад.
***
И традиционный вопрос напоследок: о чём книга-то, Пашенька? О любви к литературе и к алкологю, о тонком балансе этих двух стихий в сочетании. О физике и метафизике. Ну и женщины, конечно же. Куда же поэзия и спирт без них? А они без неё куда? Неужто к этим скучным офисным планктоннчикам в белых рубашечках и ЗОЖ на выходных? Да не смешите мои больные печёнки! «Московиада» — это алкотрип, русско-украинский вариант «Страха и ненависти в Лас-Вегасе», расширенное кругосветное путешествие до Петушков и обратно, поиск своего Икстлана с помощью водки, обратный билет в Киев на третьей полке экспресса из белой горячки в головную боль. Короче, это круто. Надо за это дело выпить.
Читать далее
24
3,2K
Аноним13 августа 2012 г.
Ужасный ужас, не советую никому. Не дочитала до конца, но сил, читать такую ужасную грязь и пошлость, у меня нет.
14
1,4K
Аноним20 октября 2013 г.
Одразу хочу застерегти, що у рецензії спинюся лише на кількох основних, на мою думку, моментах. Так би мовити, рефлексії з приводу. Повних рецензій вистачає і від літературознавців, і від читачів.
Вже із самої обкладинки роману читач зустрічається із двома ключовими його складовими - інтертекстуальністю і гротеском. Сама назва "Московіада" недвозначно натякає на поему Гомера, епічну оповідь про Троянську війну. Власне, у романі Андруховича також маємо епічну оповідь, але про життя у білокам’яній.
З інтертекстом у романі маємо справу чи не у всіх його проявах і чи не накожній сторінці: цитати із їх різновидами (прямими і непрямими, епіграфами, цитатами-іменами), алюзіями, ремінісценціями тощо. Але якщо відсилання до Ф.Г. Лорки виглядають цілком доречно, то цитація з "Андруховича", за влучним визначенням Т. Гундорової - просто-напросто нарцисизм. Неодноразові згадки про "гарні рядки" не додають авторові літературної ваги, як би йому не хотілося (неозброєним оком видно - хочеться!) Згадки про "Валеріяна, Освальда чи Михайля" не стануть складними для розуміння студентам-філологам (Валеріян Поліщук, Освальд Бургардт (Юрій Клен) і Михайль Семенко - представники літератури "Розстріляного Відродження"). Зрештою, як і "Осінні пси Карпат" (одна зі збірок В. Герасим’юка). Проте широкому колу читачів (а тим паче зарубіжних, роман неодноразово перекладався) ці слова будуть лише набором літер. Андрухович хизується знанням літератури, це йому чудово вдається.
У творі наявні алюзії історичного характеру, проте читачам мого покоління (народжених вже за незалежної України) без додаткового коментаря важко буде зрозуміти, що до чого. Взяти, наприклад, один з епізодів, в якому Отто опиняється у яскраво освітленій залі, де проводиться зібрання. Лише після прочитання критичної літератури стало зрозуміло, що це "засідання/зібрання/з’їзд" - така собі гротескна алюзія на 2 Всеслов’янський з’їзд у Москві. Та й сам з’їзд - не такого ґатунку подія, аби про неї пам’ятати через 20 років.
Другою важливою складовою вважаю гротекск і сатиру. Навіть авторське жанрове визначення "роман жахів", на мою думку, є гротескним. Цей твір можна назвати і романом одного дня, й урбаністичним романом, і романом абсурду, і гротескно-сатиричним (найвдаліша дефеніція, як на мене), але аж ніяк не "романом жахів".
Гротескним є пивбар на Фонвізіна, куди треба приходити із власними слоїками, гротескною є продукція танкового заводу - паперові голуби, що їх продають у "Дитячому світі". Можливо, на той час, коли писався цей роман, у роки перебудови і нестачі елементарних товарів, ці моменти не виглядали так перебільшено, але сьогодні це сприймається дещо карикатурно.
Гротеск, за визначенням, часто слугує для вираження сатири, якої у романі багато. Починаючи з того, як автор передає російську мову українськими літерами (такий собі трансліт), як пів-Москви розмовляє щирою українською, і закінчуючи тим, що пияцтво - це імперська релігія і "карнавалом" у КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛІ. До речі, образи карнавальних "історичних персон"-ляльок вважаю найвищим виявом гротеску у романі.
І насамкінець, не можу оминути увагою авторської гри з читачем. Не буду вдаватися до коментаря із приводу Олелька, яскравішим прикладом вважаю той епзод, коли Отто мав померти, але автор вирішує інакше:

Ти упав на підлогу і спробував з останніх сил кудись повзти, полишаючи за собою червону доріжку з юхи й вивалених кишок, але він далі стріляв, так, він все ще стріляв, а він все ніс стріляв, і ти почув несамовитий біль десь там, нижче живота, й тоді подумав, що цей епізод тобі цілком не вдався, тож треба його почати знову - із самого початку.
Отже, ти знову їхав ліфтом, у чистому плащі...

Але прийоми гри із читачем не в змозі реабілітувати незрозумілих щурів (це навіть абсурдом назвати важко, якась нісенітниця!), дещо немотивованих змін Сашка (який з ворога стає чи не янголом-охоронцем) і зовсім недоречного "Циганського барона" (як, власне, і його смерть).
Читать далее
13
1,5K

Все рецензии

Цитаты

Аноним29 июня 2019 г.
– Я готовий обійняти кожного, – твій голос ще трохи тремтить від хвилювання, але вже набирає ораторської сили. – Я готовий подати руку кожному на цій землі. Бо всі люди створені, курва мать, для щастя, хоча розуміють його кожен по-своєму. І в цьому немає нічого страшного чи осудливого, і я відкручу останні яйця тому, хто думає, ніби в цьому є щось погане. Бо нас так мало і ми такі маленькі в порівнянні з холодною космічною пусткою, що аж ніяк не можемо собі дозволити розкіш взаємної ненависті чи територіальних претензій. Тим більше, з причин партійних, національних або расових. Кажу так, бо маю на це право, бо не далі як нині вранці в мене були статеві зносини з кольоровою дівчиною в душовій. Мене не цікавило, якої вона нації. Тим більше, до якої належить партії. Тим більше, не дратувало, що колір її царственої шкіри інакший, ніж у мене. Більше того – мені було приємно, що в неї не такий колір шкіри. Своїм членом я на декілька незабутніх хвилин поєднав далекі континенти, культури, цивілізації. Я привів їх до спільного знаменника, тобто, перепрошую, сім'яника. І тому я не можу мати ненависті до Росії та росіян…
Але зараз, коли я п'ю кисле пиво посеред пустиря, обгородженого стовпами й колючим дротом, коли вітер зусібіч шмагає моє мокре волосся, коли навколо – суцільна велика азійська, перепрошую, євразійська, рівнина, перепрошую, країна, зі своїми власними правилами й законами, і ця країна має здатність рости на захід, поглинаючи маленькі народи, їхні мови, звичаї, пиво, поглинаючи також великі народи, руйнуючи їхні каплиці й кав'ярні, а головне – затишні сухі борделі на вузеньких брукованих вуличках, то я не можу склавши руки просто спостерігати і мовчати, ніби я хрін проковтнув. Мій товариш показав мені не так давно старі поштові картки з пейзажами того міста, де я живу. Цим карткам десь по п'ятдесят років. Але я закричав: я хотів би жити в цьому місті! Де воно?! Що вони з ним зробили?! Де моє право на моє пиво?! Це був повний атас!
Тому я за повне й остаточне відокремлення України від Росії! Хай живе непорушна дружба між українським та російським народами! Повірте мені, що між двома цими фразами немає жодної суперечності. Я бажаю великому російському народові щастя і процвітання! За наше і ваше пиво!
Читать далее
7
1,2K
Аноним2 ноября 2010 г.
...світ цей занадто брутальний, аби можна було його змінити на краще за допомогою слів, але й занадто ніжний, аби щось у ньому змінити за допомогою куль. Тобто навпаки. Ну, ви самі розумієте.
7
2,1K
Аноним28 октября 2010 г.
У цьому місті, кажуть, живе мільйон українців. Себто Москва – найбільше у світі українське місто. Тут кожен десятий має прізвище на «енко». Але як їх розпізнати? Адже за останні триста років ми досить уподібнилися до цих суворих північан. Чомусь почали народжуватись інші українці – свиноокі, з невиразно заокругленими пицями, з безбарвним волоссям, яке існує тільки для того, щоб вилазити. Вочевидь, природне бажання наших предків якомога швидше випнутися у великороси призвело до певних пристосуванчих мутацій. Наші славні пращури інтенсивно зривали із себе й своїх нащадків чорнії брови, карії очі, ніженьки білії, вустонька медовії й тому подібне націоналістичне причандалля. Останні сімдесят років зробили цей процес необоротним. Переконуватися в цьому недовго: достатньо пройтися вночі Київським вокзалом і подивитися на цих сплячих товстих людей у поганому одязі: херсонських, житомирських, вінницьких, кіровоградських, зачепилівських, зателепанських, замудонських, леніноб(…)ських, дзержинох(…)ських, та – щотам! – і львівських теж…
Мені тяжко уявити собі естонців, які принижено сплять по московських вокзалах. Мені легше уявити собі в цій ролі, наприклад, туркменів. Але в тому й нещастя імперії, що вона вирішила поєднати непоєднуване – естонців з туркменами. А де на її мапі ми, українці? Десь посередині? Це мало втішає.
Читать далее
6
919