Диво

Та пам'ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає в тобі, мов струс, паче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі. Для нього світ починався пітьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, і він борсався на самому дні її важководдяі плакав у відчаї й безнадії. Був посеред нескінченного, моторошно чужого шляху, всуціль накритого темрявою. Нічого не знав і не бачив. Ноги самі вгадували напрямок, ноги несли його далі й далі шляхом, глибше й глибше в темряву, і йому ставало дедалі страшніше й страшніше, і він плакав гірко-прегірко. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і віп слухняно йшов у її всюдисущість і тільки й умів, що плакати.
Так і пронесе спогад через усе життя. Чи то був він, чи приснилося?

Тут можна забути про колотнечі й незатишність довколишнього буття, замкнутися у своїх думаннях, бо собор сам ідеальна замкненість, згармонійована окресленість простору. ...
----------
В цьому соборі можна ходити без кінця так само, як довкола замкненої в своїй вічній красі мармурової колони, і дивитися теж без кінця каміння вийшло з простору, і простір вийшов з каменю, мозаїки в тихому сяянні смальти струмують, мов зорі на небесній бані, важкий похмурий блиск золота на різьбленому іконостасі підпирає Євхаристію з апостолами, і тільки Марія Оранта з руками, піднесеними чи то в благословенні, чи то в намаганні захистити людей від лиха, здається непорушною під склепінчастою конхою центральної абсиди ...
------------
Софія лежала в нього перед очима. В синяві перших днів весни. І в теплій тихості літньої ночі. Сиві брови засніжених бань, а поряд — язичницька розкіш першої зелені, і все на світі має барву й відтіння пазелені: трави, листя на деревах, самі дерева, покрівлі собору, його стіни, навіть визолочені бані й шпилі. Зелене золото. А он рука реставратора випустила на волю з-під багатовікових нашарувань кілька клаптів первісної стіни. І відразу набрали рельєфності абсиди, могутня сила прозирнула в їхній рожевій випуклості, колись у кладці стіни стосовано вапно, яке від вологи змінювало колір, ставало зовсім рожевим, тому собор у перші роки по збудуванню змінював свою барву при всякій погоді, вганяючи в подив і в захват давніх киян і всіх гостей цього праслов’янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту давно вже втрачену від дії часу рожевість, він надав своїм абсидам такої буйнощі кольорів, яка, може, привиджувалася лише першому будівничому цього великого храму. Так через віки передається прагнення до вічної краси. Людина йде до краси, вона творить її, цим і відрізняється людина від усього сущого.