Полевые исследования украинского секса

Тільки любов боронить від страху, тільки вона єдина здатана нас ослонити, і якщо ми не несемо її в собі, тоді... Тоді... (Я направду не знаю, що тоді, я не знаю, що буде далі з тим чоловіком, які ще руйнування спричинить чорний смерч, в осерді котрого мотлошить його зціплену кремінним стиском фосфорично-бліду фігурку, — "чортяче весілля" на курних осінніх дорогах, казала мені малій бабуся: побачиш — оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, і на ножі показувалася кров, а ми тепер спромогаємося хіба засвинячити кухонним різаком у коханого мужчину, — жест воно ніби той самий — жест-копія, жест-імітація, рефлекс родової пам'яти з убитим всередині смислом, — жест, яким, замість відгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир "чортячого весілля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спільників собі на цій дорозі єднаємо.

Все, що нам дано, — як дітям на забавку — то готові порізнені скалочки дійсности, фрагменти, подробиці, кольорові фішки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не підводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуємо собі в кайф, цілком безневинне й приємне заняття, — тільки штука в тому, що фішки часом (го, ще й як часто, і скільком, і навіть не конче геніям!) вдається стулити за невідь-звідки-взятим, нікому-не-озброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацію самостійного, немовби вже й органічного життя. Тоді-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, гоношимосб і уявляємо себе творцями, — а то просто відслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первісного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено світ — з нічого, цільним і прекрасним, і від якого людство (коли? на якому доісторичному повороті? в якій піренейській печері?) — відступилося, й пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте — як жити, коли не стане й тієї?) про ту початкову сліпучу цілість зберігають, опріч релігії, тільки мистецтво й любов.