Роксолана

Яка ж жінка знехтує нагодою виказати чоловікові все, що вона про нього думає.

Минуле, навіть відступаючи в людині, не зникає безслідно, воно переплітається з сущим, іноді лиш маячить на обріях свідомості, зринає у болючому спогаді або ж приходить у снах.

Бо ж світ однаково прекрасний навіть тоді, коли життя сумне, тяжке і нестерпне.

Можна дратувати людей, кидати їм злі слова, дихати ненавистю, а можна радувати, звеселяти серця, сподіваючись на добро, бо хто кидає злість - отримує теж злість, хто показує сльози, у відповідь побачить теж сльози, а хто дарує сміх, неминуче почує у відповідь теж смух, хоч, може, й прихований, затамований, загнаний у глибині душі.

Світ допильновує кожного його поруху, прислухається до кожного слова, яке злітає з уст. У цьому радість, але й жах влади.

Навіть зовсім чужі люди, тривалий час живучи разом, переймають одне від одного то якийсь порух, то усмішку, то скинення бровою, то слово якесь або простий вигук.

Поквапливість личить тільки людям підлим, нікчемним і безвартісним. Велич людини - у спокої, а спокій - у терпеливості і повільності. Без прогайки треба розправлятися тільки з ворогами.

Вчинкові має передувати розмова. А розмова - це ще не подарунок.

Як можна судити про красу, не переконавшись у цьому на власні очі?

Може, коли вже не маєш не тільки власної сорочки на тілі, а й надій, то тоді ти найбезтурботніша людина на світі.