Сад Гетсиманський

Ця книга викликає дуже багато різних емоцій: жах, співчуття, страх, навіть інколи сміх.
Безперечно, прочитати її мусить кожний, щоб відкрити очі на нашу історію. Андрій Чумак - справжній герой. Я б не змогла стільки витрамати, я б зламалась, мені здається. Як же нам не вистачає таких героїв, як він! Пройшовши через всі кола пекла, він залишився людиною.
В романі перед нами постає галерея людських образів, скалічених життів, котрі опинились в залізних обіймах НКВД, і як вони в страшних умовах тих вязниць жили, намагалися зберегти залишки людяності. Дуже вражає опис особливостей проживання людей у вязницях - вони ніколи повністю не падали духом! Вони навіть там співали, вишивали, творили культуру та мистецтво!
Ця книга - це величезне відкриття для мене, раджу кожному її прочитати, прожити, відчути.

Я завжди цінувала літературні твори, які допомагають побачити і зрозуміти якусь певну історичну епоху, якесь історичне явище. У повній його красі. Але краса буває різною. І в цьому романі та "краса" душить мозок читача своїми кулаками, тими кулаками, які роздушували бідних заключьонних.
Твір читався дуже важко, по волі. Хоча написаний божественною взірцевою українською мовою (ах, як мені, буває, не вистачає її), написаний дуже атмосферно, але читається вкрай важко і болісно. Із-за своєї емпатії я на собі відчувала якусь частку отих страшенних мук головних героїв. Та і не тільки головних. Бо всіх, хто опинився в лещатах НКВД чекали невимовні муки, фізичні, психологічні, духовні.
Коли читала роман, то поволі мені чомусь згадався "Большой брат" Оруела. Але НКВД, вибачте, не великий брат, а страшний. І не брат, а антибрат. Залізний, садистський, абсолютно позбавлений логіки і знищуючий усе живе на своєму шляху. В угоду вождю, його прибічникам і шестьоркам. Знаєте... читаючи роман я задумувалася, це ж треба людям бути такими жорстокими? Ну реально, ніде в тваринному світі не зустрічається такої жорстокості. Навіть коли левиця перегризає горло антилопі, то в цьому є певна життєва логіка. Вона хижак, антилопа - жертва. Але ж вона не вбиває ту тварину просто так, аби побавитися. Але тільки у людському світі є такі поняття, як любов, добро і щастя, поряд з війною, інквізицією і садизмом. І що, тільки той же Сталін винний у цьому? Чи може Сєргєєв з Сафигіним? І звідки в тих тюрмах бралася така безодня тих людей? На них же хтось доніс? Значить тих дрібних і жалких доносчиків теж тьма і ось що страшно.
Страшно було спостерігати, як Андрій проходив оті кола пекла. Як він метався між думками, хто його здав. Сама думка, що то хтось з братів могла довести до божевілля. Так, ця книга - то дійсно гімн людській силі волі, витривалості, наснаги до життя, справедливості і гідності. Але що може зробити людина, з добрим серцем і мудрою головою, проти величезної алогічної системи, з залізними "обіймами"? Нічого. Ото хіба що "завербувати". І то, тільки до певної міри. Бо забути про свою чесність і порядність справжня людина не може. Бо якби Андрій не зізнався у своїй брехні, то став би як вони. А значить, його старання марні. Тому вихід один - йти до кінця. Але з чистим серцем і сподіваючись на світле майбутнє. І хай воно буде через 20 років, але людина знатиме, що себе не продала. І залишилися людиною з великої літери.

Попри тему та проблему книги, вона захоплює з перших сторінок, від неї не можливо відірватися..
Це ПЕРША в світі книга про репресії радянського союзу, яка сколихнула світ своєю жахливою та моторошною правдою...проте, вона носить в собі людиностверджуючий характер, оскільки розповідає про нескореність людського духу, про його незнищенність...провідний мотив, який не відставав протягом книги - померти можна двічі - тілом і душею..і краще померти фізично, але нескореним...такі люди як Андрій Чумак, його брати, Васильченко, Давид та інші, вони "розколювали" систему, наводили жах на вбивць та карателів..
Всією душею вболівала за кожного персонажа, за Андрія, коли його вели на чергову "повєрку", де застосовували психічні методи, підбирали ключі до людської психіки...
Залишилось відчуття безглуздості карної реперсивної системи...деякі моменти залишились незрозумілими для мене...проте, це лише один з приводів прочитати її знову..через деякий час...
Книга до прочитання рекомендована!!

Важка книга, бо торкає одну з найбільш болючих сторінок української історії. Але не дивлячись на це, я б рекомендував прочитати її кожному дорослому українцю. Великий терор 30х років, коли совєти розстріляли сотні тисяч "ворогів народу", серед яких більшість складали цвіт української нації.

"Сад Гетсиманський" написаний Багряним вже в еміграції, в післявоєнній Німеччині. Інакше б в СРСР він вже за одну ідею роману потрапив би під серйозну статтю. Письменник сам пройшов через лещата совєтського "правосуддя" та вибрався живим, тому впевнений, що художньої вигадки тут зовсім небагато.

Це історія про те, як звичайна людина потрапляє в тюрму, бо мислить трохи інакше - не так, як хочуть совєти. Про фарс, який криється за фасадом правосуддя. Бо краще зламати ребра сотні невинним, ніж проґавити одного винного. "Людєй нам хватіт" - це гасло совєтів, яке показує їх суть.

Слідчі малюють кожному ціле досьє антирадянської діяльності. Кожен другий - терорист, кожен перший - ворог народу. І якщо ти не "розколовся" відразу, визнаючи провину, то тебе розколюють. Довго, жорстоко, цинічно. Слідчим все одно, винний ти чи ні, у них є план заготівель. І якщо вони його не виконають, то опиняться в кімнаті допиту вже в іншій ролі.

Серед політичних в'язнів існує думка, що якщо тебе викликають з речами рано вранці, то це когось випускають на волю. Проте з переповнених буцегарень є лише три шляхи: на етап, в божевільню або в розстрільний льох.

Цей твір - більше, ніж просто розповідь про радянську тюрму та великий червоний терор. Не скажу, що він став моїм улюбленим, але однозначно справив на мене велике враження.

9 з 10.

Книга тяжела, и, в тоже время, невозможно не читать ее далее, если уж начал.
Это все кажется научной фантастикой, но, это происходило в Украине. В это слишком сложно поверить.
Я считаю эту книгу должен прочитать любой человек на своем веку. Эти ощущения нужно пережить, переварить.
Развитие событий и то, что творили с Андреем потрясает каждого.
Я читала ее сравнительно долго, после прочтения еще около месяца жила в той камере ч.12 и пыталась окрепнуть духом.
Потрясающая. Самый яркий представитель литературы, так называемого "расстрелянного возрождения".

Черный ворон, что ж ты вьешься над моею головой….
Знакомство с творчеством Багряного, началось с произведения Тигроловы, как же я его тогда полюбила, и мне кажется, лучшего из украинской литературы я не читала.
Прочитав произведение Сад Гетсиманський, с таким проникновенным библейским названием, я утвердилась во мнении, что Багряный лучшее что я читала.
Читая роман, я все думала «не дай нам Бог такой судьбы».
Тяжелое время описывается, тяжелые судьбы и удивительные люди, люди, хотевшие сделать Украину счастливее, боровшиеся за свободу, но ни революция ни гражданская война не сделала Украину вольной. И теперь, все те кто не поддался, кто боролся, кто просто был рядом с боровшимися попа-ли туда, откуда не возвращаются…
Главный герой этого романа Андрей, инженер-авиатор, боровшийся за идеи, свои идеи. Это роман о том, как он не побоялся вернуться домой…как он не сломался под пытками НКВД…как оставался человечным…он не боялся умереть телом, он пожелал остаться верным своей душе, не пойти против себя…
Одно меня задело, что же в этом страшном НКВД не было ни одного человека? Одни звери…такая жестокость…как люди становились такими? Или они такие и были? Даже те кто казался человечным, в конечном итоге оказался еще хуже, чем те кто явно был плохим.
Сильное произведение, неизгладимые впечатления, это тот роман который достоин Вашего внимания.

Роман «Сад Гетсиманський» є гімном людській гідності на межі буття і смерті, та одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне — без вини винуватих. (Вікіпедія).

Найбільше місця в книжці займає описання тюремного побуту, допитів, тортур. Тортур фізичних, моральних, психологічних. На мій погляд, головним завданням "слідчих" було все таки розтоптати людину духовно, це в найпершу чергу, змішати з брудом, домогтися, щоби людина втратила гідність, переступила через себе. Щоб людина зреклася. Зреклася батьків, братів, сестер, друзів, однодумців, своєї віри, своєї ідеї. Зреклася себе самої.

"Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного"! І ця заповідь стала девізом епохи."

Але головний герой не зрікся! Як то кажуть, "на зло врагам", не зрікся! Бо

Бо

Певні речі в книжці видаються такими... неймовірними, безглуздими, неможливими, ірраціональними, злими. Але вони були! Ці дантові кола пекла були. Слідчі відстоюють світ, в якому "людина є пшик" і де "людей вистачить", скільки не вбивай. Люди країни Рад таке пройшли... така була епоха. Ціла епоха зламаних людських доль. Це була епоха, коли правда нікому не була потрібна. Стільки інтелігенції, високоосвіченої частини націй, знищено... може, якби не це, ми б зараз краще жили...
Та в будь-якому разі

А історію, повторюсь і завжди це казатиму, треба знати. Пам"ятати повинні і кати, і жертви. Пам"ятати, що найвища цінність - то людська душа. Саме тому Андрій Чумак і вистояв, не зламався, не скорився, не зрікся себе! Не став Юдою.

Неймовірно пронизлива книга про людину, яка залишається людиною з будь-яких умов, про людину, сильну духом, пережившу найстрахітливіші тортури і все ж таки глумливо й іронічно ставлячись до ситуації в цілому.

Цей твір не має нічого зхожого з романом "Тигролови", з якого почалось моє захоплення Іваном Багряним, окрім одного моменту - сильної духом Людини. "Тигролови" - роман більш романтичний, не такий жорстокий, він більше відноситься до жанру пригод. "Сад Гетсиманський" - зовсім інша справа. Історія України в часи сталінських репресій є тяжкою, і автор так ясно змальовує той жах і становище людей:

Не могу однозначно сформулировать впечатления, которые остались после прочтения. Да, однозначно я рада, что наконец-то осилила книгу, для меня она оказалась слишком уж длинной и растянутой. Но сам сюжет, можно сказать, мое открытие. Я никогда еще не читала о лагерях и репрессиях (ну, не считая одной подростковой книги), не читала так подробно и открыто. Описания тюремного быта, пыток и выбивания показаний и признаний. Все очень подробно и тщательно выписывается автором.
Не могу сказать, что эта книга слезовыжимательная, Багряный, как мне кажется, не просит читателя жалеть героя, да и сам не жалеет. Он показывает нам, насколько сильна человеческая натура, он гордится поведением Андрея. Достоинством книги является и сохраненная до самого конца интрига: кто же Иуда? Вместе с главным героем я строила догадки, пыталась найти хоть какую-то зацепку, но не догадалась.