Інститутка

Как же тяжело мне дается украинская литература, я долго анализировала в чем же причина моей неприязни к ней кроме навязывания в школе и поняла когда читала эту повесть. Почему-то в отечественной литературе вечно высмеивается глупость "панов" и преподносятся мелкие люди, бедные крепостные, иногда казаки и почему-то всегда люди имеющие власть показываются недалекими, жадными, глупыми. В зарубежной литературе обычно показано все с точностью до наоборот, там герои разнообразные, есть конечно и подлецы из высших сословий, но в тоже время отлично показано благородство, достоинство образования полученного благодаря материальным благам т.д. Русская же в этом плане разнообразная совсем, есть литература на любой вкус. Мое описание подходит исключительно для классики.

В повести "Институтка" рассказывается о бедной, доброй и отличнейшей "крипачке" и злых, алчных, жестоких "панах". Это классика жанра которая успела надоесть в школе. Кстати, это произведение я не помню из школы вообще, возможно пропустила, ну или из головы вылетело, так как подобных много.
Так вот... из института приехала панночка, она там ничему не научилась, а вот гонора набралась по самые уши и вот она нашей чудесной бедной героине, которая ей прислуживала, жизни не давала. Паны показаны с ужасной стороны, как всегда, конечно я понимаю, что скорее всего много из них были невежественны и жестоки, но так везде, все люди, власть портит людей, но не всех же...

В общем я не довольна, буду пытаться еще что-то искать из украинской классики, может хоть что-то есть конкурентоспособное. Может кто-то что-то знает, поделитесь информацией. Может есть книги где знать показана с хорошей стороны, может хоть документальные, к примеру о Острожских. Хочется гордиться отечественной литературой, а не читать о постоянной жалости к себе и о том как гнобят "бедный украинский народ", хочется забыть о "бедности народа".

Невеличка повість про життя дівчини-кріпачки. Вже з перших рядків стає зрозуміло, як залежали тоді селяни від настрою та забаганок панів. Над ними знущались, часто навіть не вважали людьми, не кажучи вже про якусь рівність. Цікаво було подивитись на те, як це сприймали самі кріпаки. І тут автор показала декілька варіантів: хтось мовчки терпів, хтось божеволів, а хтось прагнув змін будь-якою ціною. Як завжди. Як і в наш час…
Загалом вся книга – це жіночий погляд на життя українців 19 століття. Примхлива та вередлива панночка, що думає лише про власні бажання. Не бажання вчитися відразу показує її сутність. Для її вчитися – марнувати час. Ось так, навчившись лише кричати та домагатись будь-якою ціною свого, вона руйнує людські долі. Але іноді на місці руїні виростає щось краще. Тож, перевернувши останню сторінку, у мене було лиш одне бажання – бажання щасливої долі для Устини.

Скандальна жінка, феміністка-піонер української літератури написала книгу, у котрій, як на мене, багато чого від неї особисто. Вона хотіла бути вільною від умовностей світу, жити, як їй заманеться, і саме про таких героїв писала. Символічно, що повість присвячена Тарасові Шевченку, який теж так хотів бути вільним і так мало був таким.
Мені здається, це один із небагатьох творів української літератури, у якому настільки органічно відтворено саму суть кріпацтва: ти не маєш жодних прав, цілковито залежиш від волі панів і - може, ще гірше - панн. Особливо, коли вони, як наша інститутка, - примхлива, егоїстична, лукава злюка. І пішло шкереберть не одне життя...

«Інститутка» — це оповідь від імені молодої служниці Устини. Устина все життя служить у старої пані. Але все змінюється після приїзду молодої інститутки — випускниці інституту благородних дівиць.

Виявляється, освіта дала їй не розум і ерудованість, а зверхність, пиху і злостивість. Молода пані-інститутка вибрала собі Устину за особисту служницю та влаштувала в господарстві справжній терор.

Чому так сталося? Просто зовні життя молодої пані виглядає досконало, але всередині воно наскрізь гниле.

Чи є альтернатива? Устина показує, що є.

Разом із своїм молодим чоловіком Устина покидає затишний маєток і близьких друзів. Натомість вона переїздить до міста, де багато працює, доволі мало заробляє, але відчуває себе вільною.

Що є свобода? Про це міркували і Григорій Сковорода, і Тарас Шевченко… Тепер про це міркує Марко Вовчок. Не випадково письменниця присвятила повість «Інститутка» саме Тарасу Шевченку.

Що таке свобода? Працювати з ранку до ночі, практично не мати грошей, не мати свого власного куточка - це тех свобода. Всього-навсього тому, що можна у будь-який момент усе кинути. Тому що ніхто не примушує. Тому що це - для себе. Недарма кажуть, що все пізнається у порівнянні. Так, для Устини, головної героїні та оповідачки повісті, така свобода була найсолодшою після усього, що вона натерпілася від молодої панночки-інститутки.
Про панночку - окремо. На диво відразливий образ. Поверхнева, егоїстична, лукава жінка, з бабусею та гостями - привітна, ласкава щебетушечка, а вдома - злобна зміюка. Не вміє любити, поступатися, слухати, проявляти хоч якісь справжні, щирі почуття.
Ще Квітка писав про те, що кріпаччина - це не так вже і погано, якщо пан добрий. Полковий лікар був добрим паном, і людям з ним жилося добре. Але безвольним, і молода господиня зробила все по-своєму. Вона, мабуть, мала справжній талант перетворювати життя усіх, хто знаходиться поруч із нею, в пекло. Звичайно, після такого життя виживання у місті, винаймання кімнатки разом із коханим чоловіком покажеться мало не раєм.
Сподіваюсь, що Устина все-таки дочекалася з походу свого коханого, і жили вони укупі у праці, але щасливо і вільно.

Читала давно, ще у школі. Чітко пам'ятаю, що мене ще довго не полишало бажання голіруч ту інститутку задушити - такою мерзенною і огидною вона здавалась. Інститутка - яскравий приклад того, що може вирости із "паненяти вередливого, зманіженого". Така, прости Господи, мажорка зразка ХІХ століття. Тема несвободи й поневолення й досі актуальна, тому - читати, читати і ще раз читати!
P.S. Окрема посмертна подяка росіянці Марії Олександрівні Вілінській за те, що вона писала українською і про українців.

У повісті зображено типове життя кріпаків наприкінці 19 сторіччя.

Молода панночка, що тількі но повернулася з навчання, не дає вільно вздохнути своїм кріпакам. У молодої дівчини адський характер, вона є справжнє стерво. За короткий час вона змусила плясати під свою дудку не тількі бабусю, але й новоспеченого чоловіка, котрий стає справжнім підкаблучником. (хоч до знайомства з нею вважався страшним гордяком, але нічого такого я за ним не примітила).

Мене дуже здивовує, як це її чоловік, полковий лікар, від неї не втік ще до весілля??

Та після такого треба було брати ноги в руки та тікати поки ще мав можливість...

Панночка не дає спокійного життя власним кріпакам, з її приїздом на хутір чоловіка, спокійне, безгорісне життя кріпаків закінчується.

Але, як показали нам Прокоп й Устина вихід зі, здавалося, безвихідного положення кріпака існує...

Шлях від кріпацтва до свободи. Саме до таких проблем, молода письменниця намагалась привернути увагу своїх читачів. Коли Марко Вовчок читала свою повість у присутності Т.Г. Шевченка та інших українських і російських діячів культури (в тому числі і у присутності І.С.Тургенєва) похвалам на її адресу не було кінця. Її твір був признаний усіма, як велике творіння та здобуток в українській літературі. Щодо мене, то звісно, я не можу не погодись із великими «умами» того часу. Письменниця вміло донесла своє бачення минулих років, висвітлюючи проблематику кріпосного права та взаємин між кріпаками і панами, їх непримиримість та протиріччя, їх умови життя, та розуміння і ставлення до нього. А для цього, як на мене, вона дуже вдало підібрала два жіночих образи, з одного боку Устину – дівчину кріпачку, а з другого - панночку – Інститутку, що повернулась до села із Києва де навчалась, завдяки яким можна прослідкувати всю глибину соціальних, психологічних та побутових проблем за часів кріпосного права.

Не можу сказати, що читала цю повість не вдаючись до глибинних переживань. Було боляче. Особливо вразливими були слова Паночки, які вона промовила своїй бабусі щойно повернувшись із Києва: «Добре вам, бабуню, було тут жити на волі, а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!». Ось така гірка доля спіткала її… Натомість Устина, хоч і не учена, проте до долі своєї звертається з особливою чуйністю: «Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зродутака вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай незгадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи - i смiюся.Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так i мо? лишенько. Якбименi за кожною бiдою мо?ю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, - так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...»

І це лише один епізод із життя дівчат… Подібним їм у повісті достатньо. Пани, маючи освіту, забувають про основний предмет: «Світ Людина-Людина», натомість кріпаки, вражають своєю духовністю, яку вони черпають не з книжок, а із самого життя, того самого яким вони проживають від зорі до зорі. Скажімо так, Марія Вілінська (справжнє ім’я письменниці) не поскупилась на образи своїх героїв, одним присвоїв майже весь людський негативізм, іншим – людську свідомість.

Д. Быков

Мои отношения с украинской литературой - моей домашней, родной, отеческой - всегда очень тяжело складывались. В моих глазах, что украинская литература, что Ремарк - одно и то же, потому что пишут все об одном и том же. И если дальнейшее знакомство с творчеством последнего заставило пересмотреть эту мою позицию, то вот перечитывание того, что осваивалось в школьные годы в хрестоматийном объеме (и то с трудом переварилось), пока ничем хорошим не увенчалось.

"Институтка" в моем смутном воспоминании переплелась с другим популярным сюжетом в украинской литературе - про девушку, которая вышла в люди, пробилась в город, но была совращена жесткой реальностью и в конце легла потухать где-то под забором. Жаль, что воспоминание обмануло - сюжет от такого смешения обрел бы большую динамику, чем оказалось на деле. Вот ведь действительно, написать за год до реформы про тяготы крепостничества - это уже скучно; а вот предугадать сюжет индустриального романа более позднего века - было бы куда весомее и интереснее. Даже для мировой литературы. Да и раскрыло бы воображение автора куда ярче. Но нет, нет - "Институтка" - это просто девушка, которая посидела в институте и вернулась с ветром в голове домой. А дальше по накатанной - деспотизм и жесткость пана, беспомощность подчиненного, война, солдаты, нет денег, голодная смерть.

Мне грустно читать украинскую литературу. Мне жалко, что все сюжеты - это те самые сказки, где с каждым новым произведением вбивается очередной гвоздь со словом "Терпи" на шапочке. Что пока только Коцюбинский сумел предложить мне что-то по-настоящему впечатляющее, чего я так давно ждала от украинских писателей - сочетания певучести волшебного украинского языка и воспевание чистой, свободной красоты. В украинской литературе так мало такой красоты, хоть плачь. Вот даже "Институтка", в результате, запоминается лишь жестокостью; а на контрасте с неизменно красивым языком, читать такое совсем не страшно. И не Стивен Кинг, и не Набоков. Что-то такое среднее - ни рыба, ни мясо.

Жаль, что приключения "Институтки" не дополнены какими-нибудь жуткими картинами совращения, например. Потому что так хоть в одной, неожиданной, категории можно было претендовать на достойную награду. А так все просто - с крипаками все призы уже давно влиты в руки мэтров. Тема опять некрасивая, слова опять красивые. Все по кругу, без больших амбиций и претензий на гениальность (или хотя бы новаторство).