Молоко с кровью

Війна на своїх і чужих по-своєму поділила.

* Хіба можна було довірити кохання дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б нелишилось. Ні... Любов - не для чужих очей. Любов - то таємниця. Незбагнена примха безросудного серця...

— Любов — то ж краса.

— Для людей краса — то кров з молоком. А ми з тобою — молоко з кров‘ю.

-...Щоби його дівки любили. І щоби він любив до нестями.

• Тю ти! Наче у житті важливіших справ нема.
• А що, є? - На чоловіка суворо глянула.
• Звісно, - не розчув підступу. - Роботу собі перспективну знайти, грошей наскладати, у нову хату накупити всього повно, щоби перед людьми не соромно.
• А любов, виходить, для тебе після того мотлоху?
• А що любов... Ну рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять - не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.

Усе, що буде після стаграм для хоробрості, вчителька знала у деталях: друга - за моряків, третя - за жінок, четверта - за хряка Микитку, потім екскурсія у загородку, де живе хряк Микитка і прямо там знову - за знатного хряка, потім - "Жінко! У нас що, вже й огірки закінчилися?!", потім - "Хто з нами не заспіває - ворожа падлюка! Жінко, неси рушницю!"

Нет… Любовь – не для чужих глаз. Любовь – это тайна. Невероятная прихоть безрассудного сердца. Цветок папоротника. Горячие объятия под солнцем не заставят тот цветок распуститься в ночи. Только – две звезды, что вдруг перестанут светить холодным голубым огнем и упадут в свою любовь, как в темный безлюдный лес, где их уже поджидает цветок папоротника. И что горевать о загубленной жизни? Любовь – лучше жизни. И чтобы это понять, нужно прожить целую жизнь».

Білі дні минали, мов порожні залізничні вагони, дзеленчали, позначаючи, що були, та не лишали по собі ні радості, ні користі, ні зиску.

"Вибір серця! Прекрасно! Прекрасно! Серце завжди відчуває невидимі інформаційні потоки Всесвіту, які впливають на наше життя!"

— Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу…

очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі

Ох те кохання ... Хоч скільки выд нього не бігай, а воно тебе до сільради за комір притягне!

Оце і наші душу можна розірвати, як той степ щоб ніде не бугорка. Щоби усі як по маслу. щоби - як треба радіти то душа мусила б радіти, а не плакати.

Нашо любов по ночах ховати? Любов то ж краса.

День. Він для роботи. І на небі, як хмар нема, тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.

—А чого тобі лякатися? —Чесній жінці лякатися нічого.

Любов—не для чужих очей. Любов—то таємниця.

- А що любов... Ну, рік-два, а потім люди звикають одне до одного, горе та біда їх докупи зліплять - не розчепити, отак і сунуть по життю до останку.

– Мама! Если к утру не вернусь, значит – или замуж выхожу, или утопилась!
– С Богом, дочка! – благословила Татьянку учительница.

... худой, рыжий, ростом не вышел, еще и слепой как крот. Эх, недаром горбоносая Татьянка говорила – несчастье, а что очи мудрые, как у старца, улыбка тучи разгоняет и сердце без гнили, – так, чтобы это разглядеть, нужно подойти ближе.