Аэропорт

Что бы сейчас и на протяжении еще нескольких (не знаю сколько) лет ни сказали про эту войну – все будет не объективно, не будет правдой.

Слишком все свежо и слишком больно…

А у каждого своя правда…
«Мы все, вы никто и ни что, и зовут вас никак…», «не забудем, не простим» «ни за что…», «никогда…». Слишком многого подобного уже накричали, гневно нашипели или патетично напели психованные недоумки, купленные журналисы (именно) и экзальтированные девицы с обеих сторон.

А как сказать, чтобы не обидеть?
А как не соврать?
А как убедить?
Как сказать, написать непредвзято и объективно?
Только не молчать! Только говорить. Говорить все, все что знаем. Говорить спокойно. Говорить все, не врать и не замалчивать, что тоже все равно, что врать.
Говорить, а не кричать. Спокойно произносить. Спокойно слушать оппонента.

С. Лойко попытался написать…Получилось, что получилось.
Торопливо изложенные мысли и воспоминания американского фотографа, бывшего российского гражданина в форме то боевика, то мемуаров, то романтической любовной истории, то в форме и вовсе не уместной сатирической притчи…
«Свои»: честные, умные, верные, совестливые, простодушные, жертвенные…
«Чужие»: жестокие, тупые, одурманенные, продажные..
Героические, немногочисленные свои «киборги» не понятно зачем защищают ни к чему непригодные развалины некогда великолепного современного аэропорта от бесконечных чужих орд «орков». Среди них наш знаменитый фотограф, успевший побывать почти во всех точках разрушающейся страны, чтобы рассказать о самых важных событиях и движущих силах…
Рассказал не то, что было, а только то, что выгодно «своим»…

Не знаю хотелось ли ему вообще написать именно так: объективно и непредвзято.
В любом случае не получилось.
Пока (с надеждой)…

Пам'ятаю, як десь рік тому, у листопаді 2014 випадково подивилась інтерв'ю Сергія Лойка на Громадському. Його історія, як він провів кілька днів із кіборгами у Донецькому аеропорту, його знимки вразили мене до глибини душі. Здивувало, що чужа людина, журналіст із "Лос-Анджелес Таймс", сам росіянин так перейнявся нашою війною. І зайняв явно нашу позицію, симпатизував кіборгам і розповідав про нашу війну як про свою рідну. Це саме Сергій Лойко розповів усім нам і світові про кіборгів і назвав ополченців орками і Мордором.
У книжці калька сильних моментів. Я читала її ривками. ридала над книжкою у маршрутці, деякі епізоди переслідували мене у снах. Та й досі не відпускають. Роман про людей, "які не хотіли війни. Вони хотіли жити і жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали."
242 дні оборони, живі, поранені та мертві герої. І чи воно того вартувало?
Сергій Лойко відповідає на це питання:
"-Зачем мы вообще защищали этот Аэропорт? - спросил Степан. - Кому это надо было? Смысл, б...дь?"
"-Вам это нужно было, - ответил Алексей. - Потому и защищали. Должны же были украинцы хоть что-нибудь защитить, вот вы и защитили".

Я не хочу говорити про воєнні реалії. Занадто багато про це тільки говорять. Уже давно для всіх стали звичними новини з поля бою і прижилися в повсякденному спілкуванні специфічні страшні слова.
Я не хочу говорити про героїзм, про те, яка це чудова книга, яка перевертає все в душі. Той, хто захоче, і так прочитає.
Я хочу сказати про війну і кохання. Про те, як жінки: кохані, дружини, матері - чекають своїх синів, чоловіків, часом і не своїх, воїнів. Їх оберігає оте жіноче почуття, а вони усе ще вірять у везіння, ліворукість, обереги. І мріють отам на передку повернути час назад.
Я хочу сказати про те, що жінки мріють народити цим чоловікам синів, - неодмінно синів, щоб були схожі на батьків, може, навіть, і на ім’я.
Я хочу сказати про те, як жінки щоденно хвилюються за тих, хто захищає їх спокій, як чекають звістки, поки чоловіки роблять свою небезпечну важку роботу, яка вже стала їх життям і не відпускає.
Я хочу сказати, але ніхто не хоче слухати.

P.S. І так хочеться вірити, що

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Я не хочу говорить о военных реалиях. Слишком много об этом только говорят. Уже давно для всех стали привычными новости с поля боя и прижились в повседневном общении специфические страшные слова.
Я не хочу говорить о героизме, о том, какая это замечательная книга, которая переворачивает все в душе. Тот, кто захочет, и так прочитает.
Я хочу сказать о войне и любви. О том, как женщины: любимые, жены, матери - ждут своих сыновей, мужей, порой и не своих, воинов. Их оберегает то женское чувство, а они все еще верят в везение, леворукость, обереги. И мечтают там на передке повернуть время вспять.
Я хочу сказать о том, что женщины мечтают родить этим мужчинам сыновей, - непременно сыновей, чтобы были похожи на отцов, может, даже и по имени.
Я хочу сказать о том, как женщины ежедневно переживают за тех, кто защищает их покой, как ожидают известий, пока мужчины делают свою опасную тяжелую работу, которая уже стала их жизнью и не отпускает.
Я хочу сказать, но никто не хочет слушать.

P.S. И так хочется верить, что

Є художні твори, в яких тільки вигадка, є документальні книги, де зібрано матеріали, які в основному базуються на достовірних фактах (або таких що видаються за достовірні). Є книги про те, що було колись, є про сьогодення, але яке далеке від тебе. Ця ж книжка з одного боку художній твір, але в якому дуже багато того, що було дійсно. Так, десь частково щось переставлено, перебільшено, узагальнено, але це художній твір. Якби не було вставок з цивільного життя героїв, з того що було до Аеропорту, а був тільки Аеропорт, то так би не заціпило, й занадто важко було б сприймати воєнні картинки, які зміняють одна одну.
Емоції зашкаляють, тому що ця війна не скінчилась до цього часу, тому що до цього часу гинуть хлопці – молодь, цвіт нації, як завше…
Мені цікаво, що відбувається в головах тих хто розпочинає війни, що такого було в їх дитинстві, житті, що їх змушує натравлювати людей на людей, підривати, вбивати мирне населення. Невже для них люди ніщо. Чому коли приймають на роботу на деякі посади, то потребують проходження медкомісії, включаючи нарколога та психіатра, а на посаду Президента цього не треба. Давно задаюсь цим питанням.
Але повернемося до Кіборгів. Хлопці, чоловіки, ті хто захищав Аеропорт 242 дні, - зламані долі, добре якщо залилися живі, хоч і скалічені.

• Зачем мы вообще защищали этот Аэроопрт? … Кому это было надо? Смысл, б..дь?
• Вам это нужно было, … потому и защищали. Должны же были украинцы хоть что-нибудь защитить, вот вы и защищали. Жаль только ребят.

  Неймовірно жаль, всіх ті хто загинув захищаючи клятий Аеропорт й не тільки. Ті хто загинули, бо наша армія була в жопі, дувані генерали з грудьми обвішаними медалями, й які не разу не приймали участі в бойових діях. Купи-продай, 23 роки розкрадання й знищення 2-ї по численності армії Європи, після розвалу СРСР. Кравчук був дуже хитрою людиною й багато чого він зробив того часу правильно, але зробив одну помилку, яка тепер нам дорого коштує – залишив нас без ядерної зброї. А мав би здогадатися, що з таким сусідом, треба думати набагато років вперед. Ще на початку 90-х, моя покійна мама казала, що Росія так просто не відпустить Крим, й нажаль вона виявилась права. Але цього виявилось мало, треба поставити всіх інших на коліна теж, добитися чогось, тільки чого. Насильно мил не будеш, а буде тільки кров, прокльони, й рефрижератори 200-х…

  Не знаю, чи потрібно включати цю книжку до шкільної програми, бо в книзі є й мати (а як же без них на війні), є криваві сцени. А але те, що кожен свідомий українець повинен її прочитати, це беззаперечно. Можливо для тих, хто до цього часу ховається за шорами, навіть дещо стане одкровенням. А хтось просто вкотре переживе Майдан, Крим й Аеропорт.

Цю книгу важко читати. Про події, описані в ній, важко говорити. Але це наш час. Це ми так живемо. Це ми до цього дожились. І нам треба все змінити.
Страшно навіть сказати, але на сьогоднішній день по всьому світу йде більше 50 локальних війскових конфліктів. Цікаво, як часто ми задумуємось над тим, скільки людей гине на війні в наші дні? Ох, здається мені, что про це мало хто думає, допоки війна не ввійде в його дім. А думати треба. Бо, як показує історія, там де не думають - обовязково буде ще один "Аеропорт".
Що ж до героїв книги... Про них ще важче говорит, ніж про саму війну. Адже вони чиїсь сині, батьки, кохані, друзі. Багато хто з них пішов від нас в кращий світ, і тепер навряд чи хтось зможе зайняти їх місце. І не вірте, что не буває незамінимих людей. Нікого не можна замінити кимось. Той хто прийде, будет лиш заміною.
Тільки ось що, читати аеропорт мені морально було важко. Да і навряд чи є хоч одна книга про війну, яка не викликає сльози і біль.

При всём уважении к позиции автора данного романа он получился очень слабый. Во время чтения у меня часто возникали подозрения, что книга была написана на скорую руку: кроме громкого названия и общей идеи в ней ничего нет. Вопрос политической ориентации я не затрагиваю. Сюжет очень слаб, и у меня не было волнения за героев данной книги. Всё выглядит каким-то искусственным и ненастоящим в ней. Да, книга сопровождается красивыми фото и обложка выглядит очень привлекательно (судя по названию книги, конечно). Но, я бы не стал перечитывать роман и не рекомендовал бы его к прочтению. Хотя я думаю дать почитать её людям, которые имеют противоположный взгляд на российско-украинскую войну, а тем, кто понимает причины начала этой войны, такая книга просто будет неинтересна.

Приятно знать, что ты не одна. Что кроме тебя и близких кто-то еще все видит именно так.
Я очень болезненно переживала события майдана. Я не понимала, и не понимаю, как остальные могли просто жить.

Эта книга о нас. О нашей истории, о нашем сегодня. О таком, каком оно есть.
Я не могу оценивать ее с точки зрения художественности, слога или прости-господи грамотности.
Потому что есть книги, которые цепляют. И это она.

Я бы добавила ее в школьную программу, но пройдут еще поколения, не так, умрет еще ни одно поколение, пока это будет возможно.
Спасибо.