— Я, звичайно, читав, що в державних школах процвітає злочинність,
насильство, що діти крадуть одне в одного, носять зброю,— сказав Хей
зен.— Мені завжди було сумно чути про це. Містере Стренд, а у вас те
саме?..
— Як вам сказати...— зітхнув Аллен.— Звичайно, в нас не недільна
школа, як, наприклад, у Вермонті. Всяке буває. Авжеж, усяке.
— І з вами бувало? — Хейзен зацікавлено подався вперед.
— Було...— відповів Стренд,— Торік один хлопець погрожував мені
ножем, якщо я його засиплю. Прогуляв половину уроків, а на випускно
му іспиті одержав тридцять два бали із ста можливих.
— І ви його не засипали?
32Стренд засміявся.
— Звісно, ні. Якщо тому хлопцеві так потрібен був прохідний бал,
що заради нього він ладен був мене вбити, то я подумав: він його за
слуговує. Та й, зрештою, він не намагався вкрасти мого велосипеда.
Хейзен похмуро помацав пов’язку на голові.
— Ви, мабуть, мудріший від мене, — сказав він. — Ви що — й серед
горлорізів бачите проблиски надії?
Стренд знизав плечима.
— Звичайно. Одначе більшість із них приречені на трагічний кінець,
і він, боюся, настане дуже скоро. Ось є, приміром, у моєму випускному
класі один низенький хлопчина, пуерториканець. М ожна подумати, що
історією він цікавився ще з пелюшок. Якраз сьогодні я перевіряв його
письмову роботу. Про громадянську війну. У нього на це свої погляди.
— Наприклад?..— спитав Хейзен. Його це, видно, неабияк заціка
вило.
— Наприклад, він написав, що громадянська війна у США була
величезною помилкою.— Коли Стренд почав розповідати про того хлоп
ця, перед очима в нього постало смагляве кругле обличчя з білими зу
бами, ошкіреними чи то в насмішкуватій, чи то в зневажливій посміш
ці.— Він написав, що Півдню слід було дати можливість іти власним
шляхом розвитку, і невдовзі вони, хай там що, самі звільнили б своїх
рабів, і мільйон життів було б урятовано. А потім, пише він, Південь і
Північ знайшли б спосіб об’єднатись у вільнішу конфедерацію,'і всі
ми — чорні й білі — уникли б страждань і злиднів на ціле сторіччя. Це,
безперечно, не те, чого хлопця вчили, і я маю попередити його, що коли
він казатиме таке екзаменаційній комісії, то провалиться.
— І що він, гадаєте, вам на це відповість?
— А тільки засміється. Йому байдужісінько, складе він чи не складе
випускні іспити. У коледж йому дороги немає. Доведеться або йти мити
посуд, або штовхатися серед безробітних на вулиці. Вже з цього літа.
Що йому ті випускні іспити!
— А жаль. П равда? — замислено мовив Хейзен.
— Таке життя,— відказав Стренд.
— І що ви поставили йому за письмову роботу?
— Відмінно,— відповів Стренд.
— Ви, певно, незвичайний учитель.
— Це він незвичайний хлопець. А в іншій своїй роботі він доводив,
що те, як його вчать історії,— просто чортівня. Це його слівце. «Чортів
ня». Він написав, що причини й наслідки історичних процесів служать
історикам лише для того, щоб пакувати минуле в охайні стосики ф аль
шивок. Хлопець захоплюється також фізикою і зацікавився теорією
ймовірностей. Сподіваюся, ви щось читали про це?
— Трохи,— кивнув головою Хейзен.
— Він удається до неї, щоб довести, ніби не існує нічого неминучо
го. Все, що діється,— чи то в політиці, чи в економіці, чи в природі, чи
в лабораторії,— це наслідок випадку, хаотичного зіткнення часточок.
Згідно з цією теорією, твердйть він, промислова революція ніколи б не
сталась, якби не народилося десяток певних людей. Друга світова війна
ніколи б ке спалахнула, якби в дев’ятсот сімнадцятому році Гітлер
загинув на західному фронті. Громадянської війни можна було б уник
нути, якби Лінкольн визнав за краще лишитись юристом у Спрінгфілді...
— І що ви поставили йому за таку неортодоксальну філософію? —
поцікавився Хейзен.
— Відмінно,— засміявся Стренд.-—Може, тому, що його робота так
відрізнялася від решти. До того ж він грамотно пише.
— Гадаєте, він хотів би вступити до коледжу, якби мав змогу?
— Ні. Якось він звірився мені, що освіта — це та сама «чортівня».
І все ж, коли тобі трапляється такий учень, ти відчуваєш, що робота твоя
потрібна.
Ваша оценка
