Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Доволі складна книга. Психологічно виснажлива. Ну а як іще може бути в романі, який розповідає про реалії того періоду української історіі, коли волі у людей не було.
Для багатої українців земля - це все. А немає землі - немає долі. Біля землі люди працювати, щоб прогодуватись. Цій землі вони віддавали свои сили, свою любов. Тільки на рідній землі вони знали щастя.
Цей роман вперше був опублікованний в Женеві. Адже тоді навряд чи хоч в якійсь друкарні розідранної на шматки України взялись би його публікувати. Занадто відверто ця книга розповідає про тяжке життя простого люду, про їхній біль, і про їхні прагнення.

Жорстока, психологічна й дуже реалістична проза. Життя без прикрас. Особливо фінал - приголомшливий. Були сподівання на оптимістичніше закінчення, але така розв’язка символічна. Чудес не буває. За все має бути розплата.
Роман надзвичайно дискусійний. Практично на кожне проблемне питання неможливо дати однозначної відповіді. Виходить, що герої саме такі, якими вони є, з дуже багатьох причин, серед яких і ті, що залежать і не залежать від них особисто. А головний герой - Чіпка Варениченко - то продукт своєї епохи, наслідок переломів та зрушень соціальних і родинних. Це ота хрестоматійна пропаща сила й разом із тим правдошукач, який хоче змін і не знає, як їх зробити.
Автор дивовижно змальовує переживання героїв, просто й органічно увиразнює ті почуття, повз які ми проходимо в реальному житті. Після таких книжок гостріше сприймаються чужі кривди, чужий біль. В цьому, певно, й полягає цінність таких книжок.

Чому людина йде на злочин? Можна б сказати: через збіг обставин. З дитинства її ганьбили та не приймали до товариства, батько покинув, злидні, їсти нема чого, робота важка... І тільки все налагоджується, як відбирають землю, а тут і трапився добрий чоловік, почастував горілкою, і наче відпустило, полегшало. А потім - дурна компания, і покотилося життя кривою стежкою. На перший погляд, все просто: соціальні умови ніби самі штовхають людину на цей шлях.
Але чому одні йдуть до шинка, а інші - такі ж бідні сироти - намагаються заробити чесною працею? Чому одні працюють, а інші - ворують? Все, значить, не так просто. Потрібно ще щось. Особливий склад характеру, можливо. Схильність якась.
Можна виправдовуватись робінгудством, мовляв, пани в народу награбували, а тепер ми своє відбираємо. Ніби є якась частка справедливості. Але ж потім грабують і козаків - свою рівню. А потім - просто так ріжуть цілу сім'ю. Просто так. Таких самих селян.
Я не знаю... Жоден з чоловічих персонажів не викликає позитивних емоцій. Чіпка - дуже суперечливий, але я вважаю, що він у першу чергу сам винен у всіх своїх бідах. Грицько - спочатку подобався, але потім розчарував своєю демонстративною позицією "моя хата скраю", заздрісністю, занадто вже сильною меркантильністю. Максим - теж розбишака ні разу не позитивний.
А всих жінок дуже жаль. Особливо Мотрю. От же натерпілася бідолашна за життя від сина.

Сильний твір. І психологічно, і художньо, не дивлячись на те, що іноді втрачаєш нитку оповіді. Він такий... Справжній, живий, пронизливий.

Перше, ніж приступити до безпосередньої рецензії , хотілося б роз’яснити, чому ж таки я поставив п’ятірку. Мене постійно кидало від 4 до 5, нібито прекрасно, а нібито й недостатньо… Але один момент мене вразив: я плакав. Плакав, як мале дитя. Так боляче в‘їдалися слова автора. Ні, не подумайте, я за своє життя плакав рази зо три (кажу про свідоме, бо хто ж то розбере, коли ти мале?). Всі ті три рази були не від книг і не творів художньої літератури. І я подумав: «Як що це мене довело до сліз, то воно достойне й лаврового вінця».

Пора відповісти. Хіба ревуть воли, як ясла повні? Ні, певна річ. І не було ні в кого щастя, так нещастя допомогло, що ховайся! Перед нами постало українське село в кращих традиціях української самобутньої закріпаченої літератури. Хотілось би ще й звернути увагу на відмінність з російською: там усюди пани, дворяни, бали, а в нашої – потреба народна. Не подумайте, що я займаюсь агітаційною діяльністю.

«Воли» -- це жорстокий світ людський; Мирний викриває розчарований, заюрмлений світ українського народу, він переосмислює усі форми його життя. А що лишається, справді? Ти або закатований крадіями, або сам стаєш катом й крадієм. Ця книга стала криком душі і дійсно «романом з народного життя», настільки воно близьке. Важко повірити, але справді люди раніше вимушені були так жити, вимушені терпіти кривду, вимушені заливати її горілкою.

Найцікавіше, що в повісті сюжет був не таким чітким: читача кидає то до Чіпки і скасування кріпацтва, то на 100-200 років назад, потім знову до нього, а потім й до молодого Максима. МИ бачимо, як стежки життя переплітаються, як історія нібито повторюється. І насправді це прекрасний посібник для вивчення життя селян, підручники, наукові праці… То все затьмарене, адже коли читає просту історію, сухі факти, цифри, ти не бачиш головного – душі. Бачиш справжні людські душі, недолю.

В Мирного немає й ідеальних героїв, й так звані «Робін Гуди» насправді п’янички й розбишаки, прекрасні дівчатка дивляться на світ хижими очима, люблячі матері не раз б’ють своїх дітей. Тут є все: розчарування в житті, Господі, людях, правді. Життя важче, ніж здається. Люди – більше, аніж шматки м’яса на кістках. Панас Рудченко, геній, пробирає вас своїми речами до кісток, але майже не береться давати авторську оцінку своїм героям – мовляв, судіть самі, коли хочете.

Вибачайте за помилки орфографічні й пунктуаційні. Й за таку поверхневу рецензію теж.

"Хіба ревуть воли, як ясла повні" - один из любимых шедевров украинской классики. Этот роман входит в школьную программу по украинской литературе. Но в школе я его не прочитала, поскольку летом не успела обработать весь список литературы, заданной на лето, а читать в сокращенном варианте во время учебного года не стала, потому что такие книги нельзя ТАК читать. Прочтение было отложено на следующее лето, а там началось поступление в университет, непосредственно учеба в университете и т. д. Одним словом, прошло несколько лет, пока я добралась до этого романа.
И рада, что не прочитала его тогда. Объясню почему. Панас Мирний описывает и анализирует очень острые политические вопросы и понять их в школе тяжело. Для школьников постоянно повторяющиеся слова про социальную несправедливость не имеют еще глубокого смысла, они для них эфемерны. То есть, этот роман надо читать будучи уже либо студентом старших курсов, либо будучи еще старше.
Поразительно то, что читая роман в ХХI веке и сравнивая с действительностью, я не нашла, как говорится, десять отличий. То, что было в тогда, происходит и сейчас, только название поменялись, но не суть. Вспоминаются слова моей учительницы по истории, которая всегда говорила крылатую фразу, что в истории все повторяется: хочешь знать, что будет в будущем, вспомни, что было в прошлом.
Так, это мысли про социальный аспект книги. Теперь - о главном герое.
Сначала я думала написать, что все с ним происходящее - это следствие социальной несправедливости, но - нет. Чипка сам во всем виноват. Да, можно говорить, что он ожесточился поскольку с детства его считали уже неблагополучным из-за отца, дети с ним не общались и вот все это оставило такой след на его судьбе. Но причем здесь отец, ведь его воспитывали в любви, доброте и уважении мама и бабушка? Потом, когда он вырос и у него отняли землю, стал пить и заниматься разбоем. Но при этом опять себя оправдывал, мол, если бы у меня не отняли землю, все было бы хорошо. И вот, у него появилась земля, хозяйство, жена, в общем, все, чего он хотел. Но нет, ему скучно, с другом детства - хорошим семьянином - нудно, уже и земля не нужна, нужны- алкоголь и друзья-преступники. И даже когда они и Чипка совершили такое ужасное преступление, он не раскаялся.
Под репликами: "А где же правда?", " Я борюсь за правду" Чипка прятал свою сущность - сущность слабого человека, которому сколько ни давай и не делай добра, он все равно будет лениться дальше самому прикладывать свой труд, ведь легче для него пойти украсть или даже убить семью, как оказалось.