Щоденник 1941-56

Червень

Дитинство дивується. Молодість обурюється. Тільки літа дають нам мирну рівновагу і байдужість.
— Найбільший скарб всього людства є сама людина. Хіба не так?
— Чому ж людське суспільство тримається на жорстокості? На злі і насильстві?
— Народились нові умови існування. Вони так же неухильно примусять народи до загального миру, як раніше примушували до обов'язкової війни. Правда!
Се зовсім, проте, не визначатиме, що люде стануть кращими. Ні.
Сьогодні ми не належим уже собі. Ми належим війні, яка змінить світ. Ми належим майбутньому, бредучи по коліна в крові, окрашені минулим, якому також ми належим.

Червень [19]45

Розмова батька чи діда з синами офіцерами-льотчиками далечезних рейдів, що повернулися з війни.

— Розкажіть же, де ви були?
— Були скрізь. Літали над усією землею.
— Над чиєю?
— Над усією. Над цілою планетою.
— А, планета. Знаю. І комету бачив. Гуркотіла колись, з великим хвостом. Віщувала турецьку війну.
— Кидали бомби на землю. (Планету).
— Тьху.
— Нищили ворогів на всьому світі.
— Ну, який же він, світ?
— Малий. Маленький, тату.
— Маленький, кажете? Як жалько мені вас.
— Така нудьга.
— Раніше й світ великий був. Такий великий. Було їдеш до Кременчука, а там же ще степи на Бессарабію. Великий був світ. Повний таємниць. І повний краси. Виїдеш було в степ, а степ широкий!.. і т. д. (широокий).
— А де загинув Владимир?
— В Мадріді.
— Там десь за Одесою.