Pour que tu ne te perdes pas dans le quartier

Для меня ста пятидесяти страниц карманного формата явно оказалось мало. Не покидает чувство, что это отрывок более крупного произведения, который ничем не начинается и ничем не заканчивается.
И даже своеобразный "заход" с детективными элементами, которыми, как говорят, славится Патрик Модиано, не спас положения. Вопросы так и остались без ответов, детали оказались ненужными и лишними. В общем, я не в восторге.
Хотя, опять же, если бы это была часть романа, а не компактная проза, вполне неплохо написано.
Повелась на то, что автор Нобелевский лауреат 2014, захотелось посмотреть, так ли великолепна проза, как о ней говорят. Но видимо это действительно лауреат, книги которого никто не читал, как говорится в одной из статей на ЛЛ.

Если сравнить роман с временем года, то он соответствует осени. Красивый лёгкий струящийся текст; возрастной герой, блуждающий в своих воспоминаниях, и много меланхолии.
Знаете о чем сожалеет этот возрастной герой? Отвечу цитатой:"Он жалел обо всех потерянных годах, в которые не обращал особого внимания на деревья и цветы". Почему так? Потому что "война не меняет моих отношений с травинкой", потому что природа - это "нечто незыблемое", природа помогает "сохранить равновесие и не упасть за борт."
Красивые воспоминания об ушедшем.Свойства памяти в определенном возрасте. Читать, чтобы ещё больше ценить настоящее.

Останні років 10 Модіано є моїм найулюбленішим письменником. Колись це місце посідали Толкін (дитинство), Селінджер (старші класи) і Борхес (університет), але в дорослому віці усіх посунув саме цей французький письменник.

Цей невеличкий роман дещо відрізняється від інших його романів за стилем. У більшості романів Модіано присутня суб'єктивна і лірична оповідь героя, тісно пов'язана з минулим і пам'яттю. Тут особливість полягає у тому, що герой вже зовсім літня людина, і його оповідь через це збивчаста і почасти плутана. Спершу досить важко продиратися через такий стиль, але згодом починає вимальовуватися конфлікт і цікава сумна історія, цілком у дусі Модіано.

Книжці чогось не вистачає, можливо я просто хотів би більш звичного і ясного стилю і кращої продуманості композиції. Хоча вона не те що не продумана, адже своїм цілям вона цілком служить, радше вона і стиль дещо надміру ускладені. Я би не назвав цю книгу кращою у Модіано, хоча це був останній його роман перед врученням Нобелівської премії, тож вочевидь нобелівський комітет гадає інакше.

Роман дуже цікавий ще й як приклад того, як у суто психологічній прозі розгортається детективний сюжет. Детективна історія насправді вміщується у три-чотири речення, вона банальна і проста, але Модіано робить із цього заплутаний і таємничий психологічний шедевр. У цьому напевне і полягає його майстерність.

Книгу (як і всі романи Модіано) варто читати з відкритим Google Street View Парижа. Усі вулиці і номера будинків реальні, кав'ярні також, описи відповідають тому, що реально знаходиться у місті.

У цієї книжки немає початку і кінця. Вас просто раптово включають в коло, а через 150 сторінок так само раптово з нього викидають. Автор показує вам шматок життя головного героя і вибір за вами: прожити цей проміжок часу з героєм чи відмовитися.

Щоб книжка вам сподобалася, не вимагайте від автора чіткості та структурованості. Не вимагайте більшого, ніж він вам дав, ні на що не сподівайтеся. Дозвольте історії вас захопити та залиште її, коли дочитаєте.

Ніяких вам філософських роздумів, пересипаних метафорами та глибокими думками, ніяких заохочень вас, як читача, у вигляді можливості передбачити фінал. Бо його, повторюся, немає.

Що ж є? Життя у чистому вигляді. Люди, чиї імена лишилися тільки на сторінках втраченого блокнота, трохи самотності, трохи інтриги  і валіза, ключ від якої давно втрачено.

І багато спогадів.

Пам'ять - головний герой книги. Зрадлива, несправедлива, вибіркова. Така як у всіх. Спогади, що зринають один за одним. Спогади, які здаються чужими. Спогади, які боляче ранять, але вони - це і життя.

"Я не можу розповісти вам про реальні події, я можу лише окреслити їхню тінь"
Стендаль

Епіграф до роману, мабуть, найкраще окреслює сюжет книги. Точніше фрагменти сюжету, бо повноцінної історії тут немає. Перед нами й детективна історія, і роман-спогад, і любовний роман (я б сказала, що більшою мірою це любов до Парижу, ніж до жінки). Але усе це подано уривками спогадів, маленькими замальовками, які після прочитання залишають більше неясностей, ніж дають відповідей. Після прочитання роману фрагменти так і не зростаються в одну картинку. І я не можу сказати, що це мінус для історії. Для книги більш важливу роль має атмосфера, а вона тут наповнена Парижем на кожній сторінці. Мені особисто стало цікавим, як буде сприйматися книга після відвідування Парижу та прогулянок місцями, які згадує автор.

Патрік Модіано - французький письменник. Народився в післявоєнний час і присвятив більшість своїх творів окупаційній Франції. Удостоєний багатьох літературних премій, серед яких Ґонкурівська та Нобелівська... Список вражаючий, як на мене. Саме це і підкуповує. Але вкотре я на це і попадаюсь.

Роман розповідає при життя самотнього немолодого письменника. Про життя і пам'ять письменника. Одного разу йому телефонує незнайомець і повідомляє, що знайшов його втрачену телефонну книгу, і що хоче її йому повернути. При зустрічі незнайомець цікавиться одним прізвищем з книги, про яке письменник не може достоту щось розповісти. Ця зустріч сколихує спогади, і письменник починає відбудовувати втрачену пам'ять. Роман пронесе нас різними періодами життя героя, різними містечками Франції, різними пригодами... Ця історія частково схожа на детектив, частково - на любовний роман. За три дні письменнику вдалось відбудувати забутий відрізок пам’яті. Цікаво, як може одне прізвище збурити спогади 50-річної давності. Спогади, в які поринаєш, забувши про все інше на світі. Саме так і буває. Один момент може сколихнути цілу історію в пам’яті.

Роман коротенький, читається легко і рівно. Надто рівно. Хотілося б більшого….