Латерна магика

Еще одна фотография смеющейся матери: она сидит на лестнице веранды, я у нее на коленях, мне не больше четырех лет, брат стоит, опершись на перила, ему — восемь. На матери простенькое светлое ситцевое платье, на ногах, несмотря на жару, высокие тяжелые башмаки. Она крепко держит меня, обняв обеими руками за живот. Сильные руки с короткими пальцами, ногти коротко острижены, кожица вокруг искусана. Лучше всего я помню ее ладонь с глубоко прорезанной линией жизни, сухую мягкую ладонь с голубыми прожилками. Дети, цветы, животные. Ответственность, забота, сила. Иногда нежность. И всегда — долг.

Рождаясь в пустынях Африки, горячий ветер проносится через Италию, взбирается на Альпы, отдавая им свою влагу, и расплавленным металлом обрушивается на Мюнхен. Воздух дрожит от прозрачного едкого жара. Альпийская гряда так близко, что, кажется, можно достать рукой. Люди и животные сходят слегка с ума. Увеличивается число дорожных происшествий, растет кривая самоубийств, добродушные собаки кусаются. Город наэлектризован, меня же поражает бессонница и бешенство. Ветер называется «фён», его справедливо боятся, вечерние газеты выходят с кричащими заголовками, мюнхенцы пьют пшеничное пиво из кружек, с сочной лимонной долькой на дне.

Мне посоветовали обжаловать действия “Афтонбладет” за то, что она писала обо мне и моем деле. Это бессмысленно, ответил я. Газета, кичащаяся своими инсинуациями, неприкрытыми оскорблениями, полуправдой и низкопробным преследованием личности, собирает критические замечания пресс-омбудсмена с такой же страстью, как индеец – скальпы. В любом обществе, вероятно, есть потребность в клоачном стоке, подобном “Афтонбладет”.
Но меня не перестает удивлять, что этот клоачный сток является флагманом социал-демократической прессы и что в этом разлагающемся клеточном скоплении работает много приличных, достойных уважения профессионалов.

Уже около двадцати лет меня мучает хроническая бессонница. Страшного в этом ничего нет, человек может обходиться гораздо менее продолжительным сном, чем это принято думать, мне, во всяком случае, вполне хватает пяти часов. Изнуряет другое – ночь делает человека легко ранимым, смещает перспективы; лежишь и прокручиваешь дурацкие или унизительные ситуации, терзаешься раскаянием за необдуманные или преднамеренные гадости. Частенько по ночам слетаются ко мне стаи черных птиц: страх, бешенство, стыд, раскаяние, тоска.

Довольно долгое время я жил с немолодой, поразительно талантливой актрисой. Она издевалась над моей теорией чистоты, утверждая, будто театр – это дерьмо, похоть, необузданность и вообще ад. Она говорила: «Единственный твой недостаток, Ингмар Бергман, – страсть ко всему здоровому. Ты должен избавиться от нее, ибо она лжива и подозрительна, она ставит тебе пределы, за которые ты не осмеливаешься переступить, тебе следовало бы, как доктору Фаустусу Томаса Манна, подыскать себе шлюху-сифилитичку».

Возможно, она была права, а может, это были просто романтические бредни в духе времени поп-искусства и наркотиков. Не знаю. Знаю только, что эта красивая гениальная актриса потеряла память и зубы и умерла пятидесяти лет от роду в сумасшедшем доме.

Моя прив'язаність до Форьо має кілька причин. Спершу я довірився інтуїції: це твій ландшафт, Берґмане. Він відповідає твоїм сокровенним уявленням про форму, пропорції, колір, горизонт, звук, тишу, світло, віддзеркалення. У ньому є надійність. Не питай чому - пояснення будуть недолугою раціоналізацією, придуманою опісля. Щось на зразок: у своїй професії ти прагнеш спрощення, пропорцій, напруженності й розслабленості, дихання. Краєвид Форьо дає тобі цього вдосталь.

Друга причина - я мушу мати якусь противагу до театру. На березі я можу лютувати і ричати. Найгірше, що станеться, - злетить якась чайка. На сцені ж дійде до катастрофи.

Сентиментальні причини. Я зможу віддалитися від світу, читати книжки, яких ще не читав, медитувати, очистити свою душу.

У Веймарі мав відбутися День партії - масовий марш на чолі з Гітлером...

Коли пробило третю, ми почули щось, що нагадувало наближення буревію. Глухий, сповнений жаху звук покотився вулицями, відбиваючись від стін будинків. Удалині на ширшу частину площі виповзав кортеж чорних відкритих автомобілів. Гул посилився і тепер перекривав шум наростаючої грози. Дощ нависав прозорою заслоною, над місцем святкування детонували вибухи грому.
Ніхто не зважав на негоду, вся увага, захоплення, все блаженство було зосереджено на єдиній постаті. Він стояв нерухомо у величезному чорному автомобілі, що повільно повертав на площу. Тепер чоловік повернувся і дивився на людей, котрі волали, ридали й виглядали одержимими. Дощ стікав по його обличчю, форма потемніла від вологи. Він повільно ступив на червоний килим і сам-один рушив до почесної трибуни. Його супутники трималися на відстані.

Раптом запала тиша, тільки дощ хльостав по бруківці й балюстрадах. Фюрер говорив. Промова була короткою, я зрозумів небагато, але в його голосі звучала то урочистість, то висміювання, а жести були синхронізовані зі словами й добре вивірені. Після закінчення промови всі вигукнули своє "Хайль!", гроза минула, крізь синювато-чорні скупчення хмар проривалося спекотне світло. Заграв велетенський  оркестр, з бічних вулиць на площу ринув парад, огинаючи почесну трибуну й прямуючи далі повз театр і Кафедральний собор. Ніколи в єитті я не бачив чогось подібного на цей вибух безмежної сили. Я кричав, як усі, витягував уперед руку, як і всі, вив, як і всі, мені подобалося, як усім...

  Коли я довідався про свідчення з концентраційних таборів, мій розум спершу не міг прийняти те, що побачили очі. Як і багато інших, я називав ці кадри підлаштованою пропагандою, обманом. Правда врешті здолала мій опір, і мене охопив відчай, а поезирство до себе, від якого я і так потерпав, перейшло усі стерпні межі. Лише через багато років я усвідомив, що моєї вини в цьому все-таки не було.
  Як Austaushkind, без жодного імунітету  чи підготовки, я опинився у реальності, яка яскріла ідеальністю і поклонінням герою. Беззахисного мене залишили серед агресивності, яка аж надто збігалася з моєю. Мене засліпив блиск
Я не помічав темряви.

Як виявилося, кіностудія "Баварія" - це величезна установа з дванадцятьма павільйонами і чотирма тисячами працівників. У Мюнхені є дві опери, тридцять два театри, три симфонічні оркестри, незліченна кількість музеїв, величезні парки й акуратні вулиці, на яких тісняться універмаги, а вітрини виставляють напоказ вишукану розкіш, подібну до якої навряд чи знайдеш в іншому великому місті Європи. Люди тут привітні й гостинні, тож ми вирішили зупинитися в Мюнхені ще й з огляду на те, що я отримав запрошення поставити "Гру снів" у Резіденц-театрі, баварському відповіднику Драматена.

Такий привілей дитинства - вільно рухатися поміж магією і вівсяною кашею, між безмежним жахом і бурхливою радістю. Нема жодних кордонів, окрім заборон і правил, та й навіть вони скидаються на тіні, часто незрозумілі. Наприклад, я знаю, що не міг зрозуміти оцієї фрази, що стосувалася часу: ти повинен нарешті навчитися стежити за часом, у тебе ж є годинник, ти вмієш визначати за ним час. І все ж таки часу не існувало. Я запізнювався до школи, запізнювався на спільні трапези. Безтурботно блукав лікарняним парком, роздивлявся і вигадував, час зникав, щось нагадувало мені, що я, мабуть, зголоднів, а тоді - сварка.