— Я змерз, як пес, — зізнався Гельмут.
— Я теж, — сказав Кароль.
— Ех, знаття би, що будемо в окопах сидіти, взяли би коньяку.
— Або хоча б термос чаю з ромом.
— Це все Попеску винен.
— А хто ще?!
— Сказав би: йдете, хлопці, на фронт, у шанці, — ми би взяли харчів, спиртного, чоботи.
— Хутряні шапки.
— Кожухи.
— Ну, кожухи — це вже занадто, я не сільський вуйко, аби від мене чути було вівцею, — скривився Кароль.
— Якби ти у цей мороз був вбраний лише у шкіряний плащ, то не зневажав би такий корисний, теплий, достойний одяг, як буковинський кожух. Теплий, мушу ще раз зазначити.
— Нє, — Кароль у своєму твідовому з теплою підкладкою пальті був категоричним, — я ще не настільки замерз, аби пройнятися повагою до селянського кожуха.
— А як щодо шуби? — хитро спитав Гельмут.
— Шуби? Якої шуби?
— Такої довгої, нижче колін, з лисячого хутра, критої сірим сукном, а комір із сивого каракуля.
— Це інша річ, — пожвавився Кароль, — до речі, точно таку, як ти описав, мав замолоду доктор Владзьо Залозецький.
— Чому мав, що, вкрали? — поставив професійне запитання Гельмут, — знайшли злодіїв?
— Тут інша історія. Тепер уже мало хто знає, що в молоді роки доктор Залозецький недовгий час захоплювався соціялістичними ідеями. Якось узимку, коли тиснув десь такий, як оце зараз, мороз, він гуляв з гарною панною у «Фольксґартені» і викладав їй свої тодішні погляди. При виході з парку їх перестрів жебрак у благенькій подертій одежині, що вибивав зубами прусський марш. А панна та, треба сказати, почитувала Ніцше і схилялася до правої ідеології, тож вона скористалася нагодою поіронізувати над лівуватим Залозецьким, насмішкувато сказавши, що зараз він має нагоду продемонструвати на практиці свої соціяльні переконання. Владзьо Залозецький прийняв виклик миттєво, він зняв із себе свою претеплу шубу і кинув її на руки жебракови.
— Не вірю! — заволав Гельмут.
— Можеш не вірити, — знизав плечима Кароль, — старі люди не дадуть збрехати. Але це ще не кінець. Через два дні доктор Залозецький вже у драповому пальті знову проходив парком і побачив того самого жебрака. Той стояв у своєму подертому дранті і цокотів зубами. На гнівне запитання Залозецького, де, мовляв, подарована ним тепла шуба, жебрак бундючно відповів: «Не пасує!»
— Так, — глибокодумно промовив Гельмут, — чернівецький гонор — страшна сила.
Ваша оценка
2 понравилось
