Це одна з тих небагатьох книжок, читаючи яку, я постійно зверталась до різних сайтів, історичних архівів та міфології ескімосів лиш для того, щоб більше дізнатися, що саме є правдою, а що - фантазією автора. Так, Ден Сіммонс фантаст, проте саме ця книга написана на основі реальних подій.
Арктична експедиція сера Джона Франкліна, метою якої було дослідження Північно-Західного проходу, зникла в Арктиці. Але причина, події і наслідки зникнення до сьогодні остаточно не відомі. Лиш декілька знахідок мумій членів експедиції, та невелика кількість речей, яку наступні дослідники придбали у аборигенів-інуїтів.
Що я можу сказати про книгу? Відверто кажучи, читалась вона не легко. Самі уявіть безлюдні простори Арктики, мерзлі води навколо острова Баффін, пустеля зі снігу та льоду, де більшість часу темрява, і низька температура повітря. Також причиною не легкого читання були подробиці, які автор для себе визначив, як необхідні. Подробиці інколи настільки яскраво і жахливо описані, що моя бурхлива уява інколи не витримувала такого потоку жахів, болю, голоду та холоду.
Проте, не дивлячись на ці всі жахи (а роман власне є хоррор романом, навіть сам Стівен Кінг заявив, що ніхто інший, крім Сіммонса, як автора, не викликав у нього захопливого остраху), в книзі було досить цікаво дізнатися про тонкощі роботи на кораблі, тому що головною причиною усіх тих жахів були два кораблі Еребус та Терор (досить цікаво, але Еребус з давньогрецької - морок, пітьма, на честь грецького бога Ереба, і назва Терор з англійської terror - жах). Ці два флагмани британського флоту потрапили в пастку вічного холоду, та застрягли у міцних обіймах арктичного льоду. Почалася експедиція в 1845 році, за ідеєю Джона Барроу (другого секретаря адміралтейства Британії),котрий мав бажання завершити дослідження Північно - Західного проходу в акваторії Арктики, та за можливістю знайти Полярне море. Він прискіпливо обирав серед видатних адміралів та британських військових моряків того, хто очолюватиме таку видатну експедицію. Із бажаних кандидатів дехто відмовився (Джеймс Кларк Росс дав обіцянку своїй дружині ніколи більше не виступати в експедиції по дослідженню Арктики, проте, це дещо інша історія), а дехто своєю кандидатурою викликав шквал суперечок (наприклад Джордж Бак). Очолювати експедицію не судилося також і Френсісу Крозьє, котрий мав нижчий ранг для бажаної операції та ірландське походження. Тому вибір був один - сер Джон Франклін.
Капітаном "Еребуса" був назначений командор Джеймс Фітцджеймс, а капітаном "Терору" - Френсіс Родон Мойра Крозьє.
Вся команда обох кораблів (129 чоловік, з них 24 офіцери та 105 матросів) була наповнена бажанням до нових відкриттів та впевненістю в успішній експедиції, не дивлячись на минулі експедиції, котрі були не надто вдалими.
Але арктичні умови та підступні води вплинули на розвиток подій, що в решті решт стали фатальними.
Це все історичні моменти, котрі не описані в книзі. Це радше невелика передмова до цієї рецензії.
Події в книзі в більшості вигадка автора (наскільки я можу судити, маючи змогу відшукати достовірну інформацію щодо експедиції). Проте це аніскільки не псує змісту книги.
Ден Сіммонс зміг передати всю атмосферу цієї подорожі, всі ті перешкоди, з якими боролися і офіцери, і звичайні моряки. Він вдало описав людську сутність в момент відчаю - зраду, заздрість, слабкість, силу духу, моральне виснаження та віру в Бога.
Та найбільше мені сподобалася саме містична основа книги. Сіммонс досить довго йшов до написання книги, і вивчав всі архіви, документи та розповіді дослідників, котрі до сих пір займаються пошуком загублених експедиції Франкліна. І він вдався також і до описання міфології аборигенів. В Арктиці, в північних широтах Канади, серед архіпелагу і досі проживають аборигени, канадські ескімоси, інуїти. Це етнічне населення, що в більшості своїй проживає саме на острові Баффін (Баффінова Земля). І вони, і як і всі корінні населення Північної та Південної Америки, мають власну історію щодо походження людини, богів та напівбогів. І їх міфологія та історія не менш цікава, ніж антична чи скандинавська.
І ось саме тут автор дуже вдало використав міфологію у своїй книзі. Серед усіх богів та напівбогів у інуїтів-ескімосів існує також легенда про духів, що не прив'язані до фізичного тіла. Їх називають "туурнгаіт" (або "туурнгак", "тунгак" в залежності від діалекту). Це злі повтори, переповнені люттю, що псують зброю та шкодять під час полювання, роблячи його невдалим. Але шамани інуітів навчилися боротися з ними за допомогою певних ритуалів та обрядів. Також деякі шамани мають здатність спіймати цю потвору, та керувати нею у боротьбі з іншою. Ось цей коротенький факт із міфології ескімосів і став основою для створення одного із персонажів книги "Терор". Це Туунбак - по опису схожий на полярного ведмедя, але має довгу морду та шию, і розміри значно більші, ніж у звичайного білого ведмедя. Він також абсолютно білий, навіть інколи здається, що він виростає з льоду та снігу, або навпаки зливається з цією безкінечною білизною довкола.
Читаючи про цю істоту я згадала книгу "Мобі Дік" Мелвілла, та величезного білого спермацетового кита (більш відомого як кашалот). Сам кит, якого так і прозвали Мобі Дік - був втіленням надзвичайної сили та люті, і до всього маючи абсолютно біле забарвлення він все ж таки жахав моряків і капітанів. Але чому? Білий колір, як писав Мелвіл, не завжди значить чистоту. Це не завжди ознака чогось доброго та світлого. Білий колір неодноразово фігурує у літературі як ознака невідомої сили. Як і Туунбак, так і Мобі Дік це два Левіафани в книгах, що до кінця не пізнані людиною, і людина тремтить від тієї біліючої величі. Це досить вдала алегорія, як на мене, адже ми всі звикли, що зазвичай чорний колір несе страхи, смерть, смуток... А тут величний білий, який і захоплює, і до смерті лякає, адже сам образ постає перед нами як щось нездоланне та вічне.
Я пробачаюсь за велику кількість слів і цю стіну тексту, та скажу відверто - я б могла ще довго розповідати про цю дивовижну книгу, тому що це не просто фантастичний роман з елементами жаху, а надзвичайно пізнавальна та потужна книга. Вона викликала у мене абсолютно різні емоції, і мені б хотілося відзначити доступність слів, які автор переніс на сторінки, що сприймаються легко і невимушено (за виключенням деяких подробиць, про які я написала вище, що змушували аж занадто хвилюватися та відкладати книгу). Але ж що ж то за книга, що не викликає емоцій і не чіпляє нутро?
Я раджу до читання цей роман. Він рейтингу 18+, хоча ніде цього не вказано