Все, що я хотіла сьогодні...

"Все, що я хотіла сьогодні"
Один день із життя жінки, яка взнала, що помре сьогодні.
"Цікаво, що було б, якби всі, хто йде мені назустріч, раптом зрозуміли, що цей день - останній у їхньому житті? Це був би жорстокий експеримент, але впевнена - вирази облич змінилися б!"
Що правда? Ось тільки що взнала про свої погані аналізи і страшну хворобу - і тут таки помре до кінця дня?
Це вже якось занадто неправдоподібно. Навіть при самих тяжких захворювання не помирають на протязі доби.
Та й почуває вона себе прекрасно, нічого не болить, навпаки, якесь піднесення. Це не насторожує?
А фінал мене вразив. Якась така, я б сказала, абсолютна зневага автора до людського життя. Стратити не можна помилувати воно звичайно ж для всіх звучить по-різному. І все ж...

"Лікарняна повість."
Повість про те, як Ірен Роздобудько лежала в лікарні. Комусь це дуже цікаво?
Якщо всі почнуть писати про таке, то у нас не залишиться читачів, одні письменники лише будуть навкруги.
Я звичайно розумію, що для пані Роздобудько то була значна подія в життіі велике хвилювання, але мені то було нецікаво.
Звичайні лікарняні будні. Таке відбувається щодня. Навіщо виносити особисте напоказ? Бо ти письменник?
Зовсім нічого цікавого в хизуванні тим, що ти маєш трохи популярності.
Розчарована зовсім...

Перевод

"Всё что я хотела сегодня"

Один день из жизни женщины, которая узнала, что умрет сегодня.
"Интересно, что было бы, если бы все, кто идёт мне навстречу, вдруг поняли, что этот день - последний в их жизни? Это был бы жестокий эксперимент, но уверена - выражения лиц изменились бы"!
Что правда? Вот только что узнала о своих плохих анализах и страшную болезнь - и здесь таки умрёт до конца дня?
Это уже как-то слишком неправдоподобно. Даже при самих тяжелых заболевания не умирают на протяжении суток.
Да и чувствует она себя прекрасно, ничего не болит, напротив, какое-то приподнятое на троение. Это не настораживает?
А финал меня поразил. Какае-то такое, я бы сказала, абсолютное пренебрежение автора к человеческой жизни. Казнить нельзя помиловать оно конечно же для всех звучит по-разному. И всё же...

"Больничная повесть".
Повесть о том, как Ирен Роздобудько лежала в больнице. Кому-то это очень интересно?
Если все начнут писать о таком, то у нас не останется читателей, одни писатели лишь лишь будут вокруг.
Я, конечно же, понимаю, что для госпожа Роздобудько это значительное событие в жизни, и большое волнение, но мне было неинтересно.
Обычные больничные будни. Такое происходит ежедневно. Зачем выносить личное напоказ? Потому что ты писатель?
Совсем ничего интересного кичится тем, что популярен и местами узнаваем.
Разочарование...

Суть твору: не обов"язково чекати смертного вироку, аби прожити своє життя у своє ж задоволення.)
Героїня роману проходить обстеження у лікарні. Отримавши результати дізнається, що жити їй залишилося всього нічого. Спочатку вона переживає шок, але потім, коли цей стан минає, приходить розуміння, що вона прожила свої роки виважено, розмірено, правильно, але не так, як їй того хотілося б... Обмежена кількість часу змушує її діяти, всупереч собі, своїм усталеним поглядам та переконанням, кардинально змінюючи все в повному розумінні цього слова. І вона вирішує почати це робити негайно, тобто сьогодні.
Трапляється так, що саме в цей день вона отримує шанс все докорінно змінити, зважити, проаналізувати і діяти, не даючи собі час на роздуми. Це в неї прекрасно виходить, на її погляд, а на ваш?
Мені надзвичайно сподобався цей твір. Фактично я закохалася в нього. Як завжди, виписала повну купу цитат. Розкішна мова, розкішні, яскраві емоції, легкість та простота написання полонили мене. Читати - одне задоволення. Єдиний мінус - твір невеликий за розміром.
Але, як і усі твори пані Ірен (на фото), цей твір є глибоко моральним.

Він чіпляє і тримає, змушує постійно повертатися до нього в думках, роздумах, спогадах. Читач навіть не бажаючи того не може лишатися байдужим спостерігачем, іноді навіть ловить себе на тому, що порівнює чи ототожнює себе з героями.

Тому раджу, читайте, всі, хто любить творчість Ірен Роздобудько, всі, хто любить мотивуючі художні книги, всі, хто любить ненав"язливі невеличкі твори для переключення уваги після прочитання чогось дуже важкого для психіки, і просто для задоволення!)

Лікарня - це такий будинок, де змінюється життя.

Начну, наверное, с того, что очень уважаю Ирэн Роздобудько как автора и просто-таки обожаю ее прозу. Пожалуй, это единственная писательница откровенно женских романов, которую я читаю с удовольствием. И, пока, одна из самых любимых для меня украинских авторов. Ее проза всегда необычна, философична, наполнена каким-то внутренним светом, красивыми образами и напоминает ажурную вязку старых мастериц. Такую, на которую смотришь, затаив дыхание и четко понимаешь, что ТАК повторить уже никто не сможет.
Именно поэтому, собираю книги Роздобудько в бумажном варианте, несмотря на то, что в электронном виде они есть у меня практически все. Вот и эту книгу брала на прочтение с трепетом. А первое, что разочаровало - вступление. Леся Воронина зачем-то защищала прозу которую предстояло прочесть - "вона захоплює і викликає заздрість, її обожнюють читачі й люто ненавидять комп'ютерні тролі" - и так далее, далее, убеждая, что читать надо, маскируя жанр красивыми словами и отбиваясь заочно от мнимых недовольных. И мне стало так грустно. Каждый писатель имеет поклонников и тех, кто к нему равнодушен. Или даже совсем не равнодушен. Невозможно нравится всем. Будь ты писатель или просто человек. Но если ты писатель... Особенно такой, как Ирэн Роздобудько, пишущий на эмоциях, мыслях, пережитом и прочувствованном... Ты должен просто писать. Не защищаясь, не отстаивая свое место, не выгрызая его. Просто писать для тех, кто читает. Делиться душой с теми, кому это нужно. В конце концов, разве не для этого все делается? Если нет - то я очень разочарована.
Но это так, лирическое отступление.
В книге две повести связанные одним сюжетом - больницей.
Первая повесть "Все, что я хотела сегодня" рассказывает о девушке, которая узнает смертельный диагноз и решает прожить оставшиеся дни "на полную катушку".

Да, тема не нова, но, наверное, никогда не потеряет своей актуальности. Хотя героиня сначала пошла по накатанной колее, по воле автора попав к наркоманам, в дурную компашку и только потом сделав хоть что-то действенное, а следом и что-то лирическое. Разочаровала концовка. Я до последнего слова ожидала, что смертельный диагноз окажется ошибкой, но для кого-то ведь он так и остался приговором...

В который раз стало грустно. Книга оборвалась на радостной ноте, на которой для кого-то другого оборвется жизнь. И все. И все?

Вторая повесть - реальная. Больничный опыт самой писательницы. Да, все так же мило и иронично описано, да, все очень больнично-узнаваемо. Но зачем? Такие вещи хорошо читать в блоге, в интервью. Но в книге лично мне это показалось лишним. Не знаю, может я и не права, но это стало моим третьим разочарованием за 236 страниц.

Почну з того, що роботи Ірен мені подобаються. Наздоганяю те, що не прочитала два роки тому, коли почала знайомитись з її творчістю.

Оцінку знизила за три моменти:
1) тема вже заїжджена, одразу починаються асоціації з фільмами, книгами... Але я розумію, що нині дуже важко написати щось абсолютно нове. Плюс книгу могла читати людина, молодша за мене, яка не почала б проводити паралелі з аналогічними сюжетами. Для неї такі лінії були б новинкою. Так що в принципі вважатиму це ще одним баченням відомої теми приреченості й питання "як прожити останні дні?"
2) вважайте мене примхливою, але не люблю, коли залишають подальший розвиток конкретної важливої ситуації на розсуд читача. Я не маю на увазі, що хочеться детального опису на ціле покоління, ні! Хоча б розкрийте розв'язання основної проблеми! Начебто все зрозуміло, що буде саме так, але перегортаєш сторінку - і все. Кінець. І починаєш, наприклад, думати: "Сказав чи не сказав? Зробила чи не зробила?"
3) головна героїня чомусь дратувала. Ну така невпевнена, що жах бере, як же вона ото виживала досі.

Звісно, усі зауваження суб'єктивні. Книга написана легко, читається швидко. Як спосіб провести час в електричці цілком влаштувала. Якщо ви не проти знайомих тем, "серіальних моментів" і часткової незавершеності, читайте.

Напевне, це поки що найгірше, що я читала в Роздобудько.
Якось непереконливо, неприродньо, та взагалі не проймає ця історія "приреченої".
Щось на кшталт Вероніки у Коельо, тільки в іншій іпостасі. По-перше, не вразила реакція героїні на хворобу. Якось занадто спокійно вона прийняла смертельну невиліковну хворобу. Історія з телефоном - це друге, що викликає в моїх думках слова "не вірю!". Закінчення, як на мене, якесь обірване, твір логічно не завершений... Не знаю, чого я очікувала. Але точно не цього. Книга підходить для читання нудними вечорами)
Тому 3.